Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ке томаке ейта діло?
— Черго-вий сер-жант.
— Спустіться і розпитайте чергового,— наказав я Банерджі.— Дізнайтеся, хто це приніс.
Сержант кивнув і пішов до дверей. Пеон за ним.
Я повернувся до папірця з рекламою швейних машинок, тоді підняв слухавку. Кілька телефонних дзвінків, і я отримав потрібний номер, а це вже щось, тож, якщо трохи пощастить, цей клаптик газети і, як я вважав, листи, які отримав крон-принц незадовго до своєї смерті допоможуть переконати комісара не закривати справу.
Не Здавайся повернувся за десять хвилин із констеблем-індусом. У того була розкішна грива жорсткого чорного волосся і вуса щіточкою.
— Це не черговий сержант,— зауважив я.
— Ні, сер. Від чергового сержанта мало користі. Листи приніс безпритульник, імовірніше, йому заплатили за це кілька монет. Це констебль Бісвал,— продовжив він.— Він із Бхубанешвара. Я подумав, що він може допомогти з перекладом листів, сер.
— Дуже добре.— Я передав листи констеблю.
Чоловік витягнув два аркуші, швидко їх прочитав і закивав головою.
— Орія,— підтвердив він.
— Мова Одіші,— додав Не Здавайся.— Нею розмовляє більшість мешканців Самбалпура.
— Більшість? — перепитав я.
— Прості люди,— пояснив він.— Як і казав полковник Арора, при королівському дворі нею не спілкуються.
— Можете перекласти? — звернувсь я до констебля.
— Так, сер,— посміхнувся той.— Обидва містять те саме повідомлення: «Ваше життя у небезпеці, полиште Самбалпур до двадцять сьомого дня ашадхи[9]».
— Який це день? — поцікавивсь я.
— Учорашній,— відповів Не Здавайся.
Коли задзвонив телефон, у кабінеті я був сам. На цей дзвінок я чекав: леді на ім’я міс Кавендіш із калькуттської контори продажу швейних машинок «Зінгер». Я подякував їй, що вона зателефонувала, і розпитав про те, що мене цікавило.
— Чи не підкажете, в яку газету на мові орія ви недавно давали рекламу?
— Не розумію, навіщо вам це знати, капітане Віндгем,— заявила вона материнським поблажливим тоном. Так і відчувалось у тому тоні талькова присипка.— Мушу зателефонувати нашому представникові у Каттаку. Я передзвоню вам, гаразд?
— Авжеж,— погодивсь я.— Чекатиму.
Я гукнув Рама Дала зі стільця в коридорі.
— Знайдіть Банерджі,— наказав я йому.— Скажіть негайно іти до мого кабінету.
Пеон посміхнувся, продемонструвавши залишки зубів, часто закивав, як це роблять індійці.
— Багато Банерджі внизу, сагибе. Який вам потрібен?
— Не Здавайся Банерджі. Сержант.
— A-а! Сурендранат бабу,— посміхнувся він.— Тік аке.
Не Здавайся прийшов, саме коли телефонувала міс Кавендіш.
— Капітане Віндгем? Маю для вас інформацію. Ми розміщували рекламу у двох газетах, що друкуються мовою орія. Щоправда, боюсь, вимовити їхню назву я не зможу. Якщо допоможе, продиктую по літерах.
— Зробіть ласку,— погодивсь я, хапаючись за олівець і нотатник.
Вона повільно продиктувала назви газет. Перша називалася «Дайнік Аша». Друга викликала у мене бажання розреготатися. «Самбалпур Гітейшіні».
— Коли вийшла остання реклама? — запитав я.
— Це тижневики,— відповіла жінка.— Останнє число було надруковане минулого понеділка.
Я подякував і поклав слухавку, тоді передав нотатник Не Здавайся.
Він прочитав і посміхнувся.
— Тож є шанс, що вбивцю послали із Самбалпура.
— Схоже на те,— кивнув я,— але мусимо переконатися. Наразі це лише припущення. Клаптик газети, в який, як ми вважаємо, загортали зброю, якою, як ми вважаємо, було вбито принца, імовірно, є обривком газети, надрукованої в Одіші, можливо, у Самбалпурі.
— Але якщо поєднати його з листами-застереженнями ювраджу, явно простежуються зв’язки із Самбалпуром.
— Мені потрібні примірники обох газет від минулого понеділка,— сказав я.— Знайдіть це рекламне оголошення і, що важливіше, ідентифікуйте напис на зворотному боці. Тоді визначте радіус розповсюдження газети. Почніть із Самбалпура.
— Так, сер,— кивнув він.
— А тим часом,— продовжив я, забираючи листи,— я ще разок поспілкуюсь із лордом Таггартом. Покажу йому, що ми маємо.
Вісім
що тепер пропонуєш робити?Лорд Таггарт дивився у вікно свого кабінету на небо кольору сталі.
— Хочу поїхати до Самбалпура,— сказав я.
— Навіть не думай про це,— зітхнув він, повернувшись до мене.— Це не територія Британії. Ми там не маємо юрисдикції.
— Але ж злочин скоєно на британській території, сер. Наш обов’язок — простежити всі сліди. Якщо вони б вели до Франції, ви б, не вагаючись, послали мене до Парижа, ще й сподівалися б на таку-сяку допомогу від Сюрте[10].
— Самбалпур — це тобі не Франція, Семе. Це гірше. — Я розумію, сер,— не відступав я.— Та це лише крихітне феодальне королівство, і їхнього спадкоємця трону щойно вбили. Вони мусять бути вдячними за нашу допомогу.
— Слухай, Семе,— укотре зітхнув Таггарт,— якби все залежало від мене, я б тебе відпустив. Власне, я б тобі наказав туди їхати. Але тут варто враховувати інтереси віце-короля. Весь цей ажіотаж навколо Палати принців... Справа набуває політичного забарвлення. Його бажання — щоб ми звели все до нападу фанатика і замели сміття під килим.
Це легко зрозуміти. Віце-король — найвпливовіша людина в Індії, йому підкоряються сотні мільйонів, але якщо поглянути на все масштабно, він не хто інший, як простий функціонер, який отримує накази з Вайтголлу[11]. Насправді він прагне лише не забруднити свого носа і зробити гарну подачу у грі з лейтенант-губернатором, не зруйнувавши при цьому Британської Індії. Якщо пощастить, за кілька років він звільниться з цієї посади, отримає квиток туди, де місцеві мешканці завдають менше клопоту. Ось у чому біда з віце-королями: вони накинули на себе мантію напівбогів, а насправді, ще від часів лорда Керзона, тільки й думають про те, як би коліщата апарату не припинили обертатися, доки вони при владі. Нікому не хочеться, щоб його запам’ятали як людину, у період панування якої обірвалася музика, як людину, яка втратила Індію. Але це вже мої обов’язки. У кожного своє завдання. Віце-король уникає всього, що може похитнути корабель влади; я ж докопуюся до правди, і я не збираюся відступатися зараз від цієї справи лише тому, що віце-королю здалося, що результати розслідування можуть виявитися нестравними.
— Мусить же бути якийсь спосіб, сер...
У двері комісарового кабінету постукали, і в кімнату провели Не Здавайся. Вигляд у того був точнісінько як у школяра, якого ведуть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідне зло, Абір Мукерджі», після закриття браузера.