Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

— І саме сюди зайшов Дюбоск, — вигукну герцог, ляснувши себе по стегні. — А це означає, що вони все-таки зустрінуться!

І він з галльською жвавістю заскочив на мур і всівся поруч із Фламбо, схвильовано махаючи ногами, як вуличний хлопчисько. Священик залишився самотньо стояти біля стіни, потім він сперся на неї і задумливо вдивлявся в останні відблиски сонця, котре вже майже зайшло.

Герцог, хоча й був досить схвильований, та все ж поводився як істинний аристократ: він лише спостерігав за будинком. А от Фламбо, який зберіг звички злодія (а тепер був детективом), вирішив зазирнути у вікно. Він стрибнув зі стіни на одну з гілок і поповз до єдиного вікна, у якому горіло світло. Червона штора не заслонювала усього вікна, Фламбо, обережно просуваючись по не надто надійній гілці, підповз якомога ближче. Він побачив, як полковник Дюбоск увійшов у яскраво освітлену розкішну спальню. Та навіть тут, на дереві, він чув розмову своїх приятелів, і пошепки повторював за ними:

— Вони все-таки зустрінуться!

— Вони ніколи не зустрінуться, — промовив отець Бравн. — Хірш мав рацію, коли сказав, що він не може зустрітися зі своїм супротивником. Ви не читали цікаве психологічне оповідання Генрі Джеймса[13] про двох людей, які ніяк не можуть зустрітися? Щось постійно стає їм на перешкоді, і врешті вони починають вбачати у цьому фатум і бояться зустрічі. Так ось, наш випадок ще цікавіший.

— У Парижі знайдуться люди, які вилікують їх від цих хворобливих вигадок, — мстиво промовив герцог. — Вони все одно зустрінуться на поєдинку, навіть якщо нам доведеться звести їх силою.

— Вони не зможуть зустрітися навіть на Страшному суді, — сказав священик, — навіть якщо Всемогутній Бог своїм перстом вкаже їм місце, а архангел Михаїл засурмить, навіть тоді, коли один з них чекатиме до посиніння, инший все одно не зможе прийти.

— Це що, якісь містичні байки? — нетерпляче запитав герцог де Валон, — це чому ж вони не можуть зустрітися, як нормальні люди?

— Вони надто несхожі один на одного, — відповів отець Бравн і загадково посміхнувся. — Вони надто суперечать один одному. Вони, так би мовити, заперечують один одного.

Він продовжував вдивлятися у дерева навпроти, які майже поглинула темрява, та герцог де Валон раптом різко обернувся, тому що почув здивований вигук фламбо. Приватний детектив, який продовжував спостерігати за кімнатою, помітив, як полковник увійшов і почав знімати верхній одяг. Спочатку Фламбо вирішив, що полковник справді має намір вирушити на поєдинок, та події розгорнулися зовсім по-иншому. Міцний та широкоплечий полковник Дюбоск насправді був зовсім не таким: під верхнім одяг була схована товста оббивна тканина, складена у кілька шарів. Коли полковник стояв у штанах та сорочці, то виявилося, що це порівняно худорлявий чоловік, він продовжував походжати по спальні, і всі його войовничі наміри увінчалися тим, що він зайшов до ванної кімнати, щоб умитися. Полковник схилився над рукомийницею, вмився, витер обличчя і руки і повернувся до вікна. Його смаглявість зникла, шикарні чорні вуса також, насправді таємничий джентльмен був блідий та ідеально виголений. Про полковника нагадувала лише одна риса — блиск в карих очах та пронизливий погляд. Внизу біля муру стояв отець Бравн, він ніби розмовляв сам зі собою:

— Ось усе це я й намагався пояснити Фламбо. Такі протилежності насправді не такі вже й протилежні. Вони не стикаються. Якщо білому протиставляють чорне, твердому — рідке, і так далі, то щось тут не так, мсьє, щось тут не так. В одного з суперників темне волосся, а в иншого — світле, один з них — огрядний, инший — худорлявий, один аж пашить силою, а инший — ледве дихає. В одного є вуса, але немає бороди, в иншого — лише борода, за котрою не видно підборіддя. Один коротко стрижений і закутаний у шарф, инший ходить з відкритою шиєю, зате з довгим волоссям. Усе надто вправно продумано, а це, мсьє, означає, що тут щось не так. Такі неспівпадіння не можуть бути причиною для суперечки. Там, де у одного вигнутість, в иншого — увігнутість. Вони пасують до себе, як маска й обличчя, як замок і ключ…

Фламбо зблід, як стіна, і вдивлявся у чоловіка у кімнаті. А той повернувся до нього спиною, дивився у дзеркало і… приклеював собі руде волосся і бороду. На його обличчі з’явилася викривлена подоба посмішки. Фламбо на мить видалося, що це обличчя Юди, який регоче у пекельному полум’ї. Колишній розбійник також помітив блискучі карі очі з якимось багряним відтінком, та вони відразу сховалися за окулярами з синіми шкельцями. Чоловік одягнув широке чорне пальто і вийшов з кімнати. Через кілька хвилин шквал аплодисментів на вулиці привітав доктора Хірша, який знову з’явився на балконі.

Людина у провулку

Двоє чоловіків одночасно вийшли з двох кінців провулка, який простягався вздовж стіни театру «Аполлон» у районі Адельфі. Вечірнє світло м’яко лягало на вулиці, воно було немов невагоме і мало молочний полиск. Цей провулок був доволі довгим і темним, і кожний з чоловіків міг бачити лише силует в иншому кінці. Навіть не зважаючи на це, кожен з них відразу впізнав силует иншого; зовнішність в обох була доволі своєрідна, а окрім цього, вони відверто ненавиділи один одного.

Провулок, властиво, був закінченням однієї зі стрімких вулиць Адельфі. В її иншому кінці височів насип над рікою, у якій віддзеркалювалися всі відтінки вечірнього сонця. З одного боку провулка стояла глуха стіна будинку, в якому містився старий театральний ресторан, що був на межі занепаду. Він саме був зачинений. З будинку навпроти, в якому містився театр, на вулицю виходили двоє дверей, що були в протилежних кінцях провулка. Парадний вхід розташований з иншого боку будинку, а ці двері для обраних виконавців; тепер ними користувалися головний актор та головна актриса у виставі за п’єсою Шекспіра. А, як відомо, знаменитості полюбляють мати власний вхід і вихід, щоб приймати або ж уникати друзів та шанувальників.

Двоє чоловіків якраз належали до кола таких друзів, вони добре знали, де розташовані двері, і як їх відчинити. Кожен з них сподівався, що двері не зачинені, і кожен з них підійшов до дверей спокійно і впевнено. Однак вони наближалися до дверей з різною швидкістю: той, що йшов з дальнього кінця провулка, крокував швидше, то ж до службового входу вони підійшли одночасно. Чоловіки люб’язно привіталися, вичекали кілька секунд; той, що крокував швидше, виглядало, не вирізнявся особливою терплячістю, врешті