Читати книгу - "Магія без пам'яті , Мiла Морес"

Елім Нотрил

- Калеан, брате, що мені робити? Я вже не можу чекати!

- Еліме, тримай себе в руках.

- Я більше не можу. Вона мені потрібна... Я вкраду її.

- Їй шістнадцять, Еліме…

***

- Все, сьогодні я її заберу. Більше не можу дивитися, як вона мучиться!

- Еліме, їй сімнадцять. Ти не можеш її забрати, - брат каже застережливим тоном.

- Вона завжди голодна і наче на каторжних роботах! Ви її не бачили! Вона виснажена. Я мушу їй допомогти.

- Підкладай їй шоколадки непомітно, – радить сестра.

- Та я вже тисячу разів це робив! У її шкільну шафку переміщав шоколад різних видів, печиво, мармелад, фрукти. Слідкував за реакцією. Вона бере, і як ні в чому не бувало, кидає все у смітник. Навіть з квітами так само вчинила!

- І правильно робить. Не довіряє. Чекай, Еліме.

***

- Еліме, для кого ці квіти? - Сестра увійшла у вітальню, киває на букет у вазі. Я валяюся на дивані, дивлюся в стелю, але перед очима миле личко, обрамлене хвилястим рудим волоссям.

- Для Лаурі, - не зміг стримати важкого зітхання. Здається, я вже дістав усіх рідних своїм ниттям. - Хотів подарувати їй на випускному, привітати, але вона не прийшла... Уявляєш? Пропустила свій шкільний випускний! Що могло їй завадити? Чому вона не прийшла?

- Ну не переймайся, Еліме. Може вона не хотіла, може, сукні не було, та скільки завгодно є варіантів… - Аліта присіла поруч, погладжує мою руку. - Їй скоро вісімнадцять, правда?

- Так, наприкінці серпня.

- Прекрасно! Ще якихось два місяці почекати лишилося! - Вона мене намагається втішити, я це ціную, але нудьга накочує без дозволу.

- Два з половиною, - я задумався, в голові виплив мій очевидний промах. – От я дурень! Потрібно було їй сукню для випускного відправити! – підскочив, крокую вітальнею.

- Вже пізно, Еліме. Не варто себе гнітити цим. Все минулося, вона так захотіла. Може, з однокласниками у неї не дуже, тому не прийшла. Думай краще про те, що у вас попереду ще багато щасливих літ разом!

- Ти маєш рацію, сестро, - намагаюся струсити з плечей смуток, але він лежить на них невидимою хмарою. – Піду політаю, розвіюся.