Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

Розділ 9

− Ти обіцяв не кусатися, − бурмочу примхливо через деякий час, тручись щокою об чоловіче плече і замружившись ситою кішкою. І знову потай вдихаючи його запах. Смачний такий. Самій вже кусатися хочеться.

Сігард знову поклав мене спиною до себе, обхопивши обома руками, всім тілом і, як ковдрою, обгорнувши своїм теплом. Розплавив серце своєю турботою остаточно. Напевно, так не можна. Швидше за все, завтра прийде протверезіння, але зараз я п'яна цим чоловіком, і тверезіти мені не хочеться.

Після приголомшливого сексу лежати в обіймах мого ведмедя ще приємніше. Добре настільки, що мимоволі забуваються всі мої самоумовляння щодо однієї єдиної ночі й решти всього. Тепер він мені не просто подобається, тепер я ще й знаю, що він здатний показати мені феєрверки в космосі.

І те, що отримавши своє, Сігард не припинив всі свої ніжності, які більше не сприймаються нахабством, лише ще сильніше змушує мене думати про те, що було б, якби ми не були з різних світів.

− А ти хіба була не згодна? − бурчить лагідно, притискаючи мене до себе тісніше і знову торкаючись губами місця укусу. От реально ніби свою мітку поставив, і тепер вкрай задоволений цим. У-у-у, звір кусючий.

– Так ти й не питав, – фиркаю. І мимоволі схиляю голову так, щоби підставити шию під його поцілунки. О-о-ох.

Унизу живота знову стягується знайомий вузол. Я цього ведмедя знову хочу. От як? Між ніг саднить, м'язи желейні, в голові щедро залита ягідним сиропом каша, але я вже реально прикидаю, як би натякнути на продовження.

− Ну ось зараз питаю, − посміхається Сігард, ніжно стискаючи однією рукою мою грудь, а другою зігріваючи живіт.

І що тут скажеш? Особливо, з огляду на те, що мені все сподобалося, хоч це і дико місцями було.

− Ох і наглючий ти, − зривається з моїх губ смішок. − Як ведмідь на пасіці.

− А як інакше до меду дістатися? – лизнувши мою шию, сміється перевертень. Навіть не думаючи нічого заперечувати. − Коли трапляється така солодка, ласа дівчинка, гав ловити ніяк не можна, щоб лікті потім не кусати.

А я ловлю себе на тому, що більше навіть не намагаюся придумати земних пояснень усієї нашої ситуації та того, що бачила. Я вірю, що він перевертень і що ми в іншому світі. Вірю, тому мені сумно. Адже повертатися доведеться. У свій світ. Там бабусин будинок. І моє розвалене життя, яке треба якось збирати назад, і купа справ... І нікого. Про мене хіба що Женька хвилюватиметься. Я ж увечері так і не зателефонувала.

І найбожевільніше те, що повертатися мені не хочеться. Але ж це дійсно чистої води божевілля. Що я робитиму в чужому незнайомому для мене світі? Без грошей, житла, засобів для існування, не знаючи ані законів, ані мови. Нічого крім того, що тут існують перевертні, і одного з них мені дуже хочеться для себе, що теж надто поспішно та непродумано. Я ж його зовсім не знаю... Та й він мені ніби нічого не пропонував. Не буду ж я нав'язуватись і на шию вішатися.

− Чого затихла, ягідко? – чуйно реагує на мій стан чоловік.

− А звідки ти мою мову знаєш? – ухиляюся від прямої відповіді.

− Це не я твою, а ти мою, − чоловічі губи стуляються на мочці мого вуха.

− Як це? − намагаюся я обернутися до Сігарда обличчям. Він мені це навіть дозволяє. Поправляє на моїй спині ковдру, що сповзла. Тільки я все одно нічого, крім його темних обрисів, розглянути не можу.

Величезна долоня, що накрила мої лопатки, наповнює вени теплом. А ось друга, яка по-власницьки вмостилася на моїй попі, перетворює це тепло на солодку патоку бажання.

− Закон магічних міжсвітових переміщень, − пояснює мені Сігард, притискаючись тісніше і вклинившись коліном мені поміж ніг. Зриваючи з моїх губ тихий стогін. − Ти починаєш розуміти ту мову, якою користуються там, куди ти потрапила. Ніхто не знає, як це працює. І чому не працює в межах одного світу. Деміурги мають свої порядки.

− А хто такі Деміурги? – намагаюся я не втратити суть розмови. Щоправда, це дуже складно. Тіло проситься потертися, притиснутись, вигнутись, відкритись, прийняти...

− Творці світів, − чую і далеко не відразу вловлюю сенс.

− Боги, тобто? – скидаю брови.

− Ну як тобі сказати? Не всі боги можуть стати Деміургами. І не всім Деміургам цікаво бути богами. Вони творці насамперед. Створили світ та відпустили жити своїм життям. А самі за щось нове беруться. Але ти мені зуби не замовляй, ягідко. Про всесвіт і закони світобудови поговоримо якось потім. Мені цікавіше почути, чому в тебе раптом настрій зіпсувався?

− Звідки ти знаєш, що він зіпсувався? – уточнюю здивовано.

− За запахом, за серцевим ритмом, за напругою у м'язах та виразом обличчя, − перераховує перевертень.

Нічого собі. Та з таким ходячим детектором ще спробуй приховати свої почуття.

− Ти не бачив мого виразу, − заперечую.

− Зараз бачу, − шепоче він мені в губи.

− Навіть якщо так… яка тобі різниця? Просто подумала дещо. Це не має значення.

− Подумала вона, − хмикає Сігард. − Значить, погано я старався, якщо ти зараз про неприємне здатна думати. Потрібно виправитися.

І знову вибиває всі думки поцілунком, водночас підминаючи мене під себе. А я й не проти. Я дуже за. Ніч пройде, новий день принесе невідомо що, але тут і зараз я там, де хочу бути.

Обійнявши свого коханця, всім тілом подаюсь йому назустріч, із насолодою приймаючи в себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно