годині о десятій ранку, попрямував спершу на Майдан. День видався сонячний і теплий, що викликало усмішку на вустах, гарний настрій і те, що я недарма взяв собі цей день за вихідний, а не кайлував на лісоповалі разом з рештою… На Майдані було досить людно. Народ відпочивав. Як мурахи, які відчули тепло і повилазили на поверхню, так і люди, побачивши сонце і вдихнувши весну, почали гуляти надворі частіше. Біля фонтанів панувало загальне пожвавлення: купка панків, кинувши на землю чохол від гітари, грала невпопадливу музику й співала різні пісні. Один з них ходив з капелюхом і діставав перехожих — причепився й до мене. Я кинув йому одну гривню і сів на фонтані поруч з ними. Послухавши їхню незграбну, але все ж таки вільну, музику, я попросив гітару собі, щоб заграти — мені не відмовили і, коли хлопець з довгим волоссям закінчив свою гру, то дав мені можливість показати себе. Сильно там показувати не було що, але на їхньому фоні я дещо вирізнявся, і вирізнився в кращий бік. Я заграв своїх улюблених пісень, і всім сподобалось, але не в тім справа — мені сподобались самі обставини, за котрих я грав. Багато людей проходять повз мене, у них різні обличчя, настрої, бажання, життя — вони навіть мене не підтримують, але мені все одно надзвичайно приємно сидіти ось так, в центрі своєї країни, в центрі, як на мене, Всесвіту, з цими милими панками та грати на гітарі — це чудово. Я пообіцяв собі наступного вихідного взяти гітару, прийти на це місце, і якщо тут ніхто не буде грати, то розташуватись самому. Так і зробив. Я працював і не помічав своєї роботи — я жив і надихався вихідним. Усе, що відбувалося навколо, успішно і не спотикаючись, проходило повз мене. Нарешті! Нарешті я дочекався. Узяв свою гітару і пішов до фонтана. Цілий тиждень сяяло сонечко, і настрій загравав зі мною, і звучав, як це робила моя гітара в найкращі її роки. Біля фонтана музикантів не виявилось. Людей було багацько і я, всівшись на мармурове коло німого фонтана, дістав з чохла інструмент, який вірно служив мені вже років зо п'ять, запалив і заходився підтягувати струни. Докінчивши цигарку і налаштувавши звук, я видихнув повітря, що немов сковувало мене, і почав. З капелюхом ніхто не бігав і людям не набридав — я був сам. Чохол на землі, гітара в руках і я просто неба, і люди, що проходять повз мене, зрідка зупиняючись на хвилинку, кидають дрібні гроші і йдуть собі далі. Через деякий час з'явились перші слухачі: двоє гарненьких молодих дівчаток, джинсовий хлопчина зі своєю намальованою подружкою і самотній бомжик. Я грав з маленькими перервами на цигарку і розпочинав усе знову. На слухачів лише зрідка позирав крізь завісу волосся, що впало на чоло. Коли пісня подобалась, хто-небудь з них вставав і, підійшовши до мене, кидав у чохол монети, або невеликої вартості папірці із зображеннями видатних українських діячів. Звісно, що мені діставалися усілякі там Володимири Великі і Івани Франки, — на тезку Тараса або на Лесюню мені ще сподіватись було марно. Я грав тоді безпосередньо для них і мені хотілося їм догодити з вибором пісні і не схибити голосом, бо то були МОЇ справжні слухачі, які не полишали територію, помічену моїм голосом, аж доки я сам не видихався і не полишив її. Відійшовши на пристойну відстань, я перерахував зароблені гроші — їх опинилося не багато й не мало, а майже п'ятдесят гривень. Приблизно таку ж суму я заробляв в таборі смерті, на лісоповалі «Заксенхаузен». Я замислився над тим, чи не варто змінити роботу на більш приємнішу, хоча б на таку, як оце зараз — сидіти при мармуровому фонтані і грати на гітарі.
За останній час я жорстко повбивав свої руки. Складалось враження, що вони більше ремонту не підлягають. Після сну (до роботи) вони не розгинались взагалі, — я маю на увазі фаланги пальців — а коли вже прийму зміну і розігрію суглоби, то почуваю себе набагато краще. Гадав, що до цього потрібно звикнути, але в мене нічого не виходило — кожен день все повторювалось спочатку, і це мене надзвичайно дратувало. Я дуже переживав за свої руки — як-не-як, а я музикант, і для мене це неприпустимо — пошкодити таку важливу деталь, як вони. Пообіцявши собі замислитись над переміною роботи, я потроху почав призвичаюватись до гітарного заробітку. Тепер кожної неділі брав вихідний і ходив на фонтан. Ходив не тільки задля заробітку, а ще й заради іншого інтересу — публіки, якої ставало все більше. Я став помічати вже знайомі обличчя, що кожного тижня були присутні на моїх, так би мовити, виступах. Цілий тиждень пахав, щоб наприкінці його побачити ці бажані обличчя.
Якось трапилось мені поїхати додому. За тривалий час я нарешті поговорив по телефону з батьками і помирився з ними, їхати мені страшенно не хотілось, і їхав я через силу, але брат підбадьорив і запевнив мене, що в першу чергу я іду до нього, а вже потім до решти. Дома мене зустрічали так, наче я щойно з армії демобілізувався. Наобнімалися і наплакалися. Мене картали, обіймали, цілували, садовили за стіл, бухали зі мною і спілкувались задушевно. Воно все, звісно ж, приємно, але мені швидко остогидло. Наступного дня приїхала дружина (вона родом з сусіднього містечка) і зі старту заходилася мене пиляти за те, що не надсилаю їй і сину Ромаші грошей, і взагалі, дідько знає, куди подівся: не пишу і, мудило таке, зовсім виявляється, не дзвоню. Я-то розумів, що вона має рацію, але хіба ж я навмисне не надсилаю грошей? Звісно, що ні. На той час моє фінансове становище знаходилось приблизно посередині між гаманцем і діркою в кишені. Можна сказати, що моя скромна персона була на особливому рахунку у Жебрацтва та Злиднів. Що ж я їй, бідолашній, поясню? Я намагався, але до нічого путнього це не призвело — вона ще більше розлютилась. Я стояв і відмовчувався, як в третьому класі перед матір'ю через двійки. Настрій з'явився якийсь солений і висячий, якщо прирівнювати до годинникового циферблату — десь о пів на шосту. Я вирішив хутко консолідувати всі свої сили проти ситуації, яка виникла, щоб, хоч частково, її ліквідувати. Довелося вдатись до хитрощів. Зробивши вигляд, ніби в мене дзвонить телефон, я стурбовано подивився на екран і «зняв» слухавку:
