Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Вибори, як і все в цьому світі, виявились підвладними часу і, посмикавшись в конвульсіях, скінчились. Нам потрібно було шукати нову роботу. Я купив журнал і довго його гортав, щось підкреслюючи і обговорюючи з Сантосом то одне, то інше запропоноване робоче місце, але нічим конкретно з написаного там ми не зацікавились. Від мерчендайзерів ми були такі далекі, що навіть не розуміли, що це слово взагалі означає — воно нас лякало. На помічників директора ми теж не тягнули, а на круп'є та дівчат по виклику й поготів. Подзвонив Максу — він, трохи поміркувавши, дав нам номер телефону тієї фірми, де сам працював раніше і, наостанок, побажавши нам наснаги на ниві майбутньої праці, попрощався і зник з мого життя ще на пару місяців. Ми довго не чекали, одразу ж дзенькнули та домовились про зустріч. Місце праці знаходилось в селищі з апетитною назвою «Вишеньки», куди потрібно було добиратися на метро, до станції «Славутич», а потім ще й на автобусі з грьобаними і нахабними пенсіонерами, а потім? ще трішечки пішки, — нарешті ми прибули. Робота полягала в тому, щоб з великих брусків дерева вирубувати маленькою сокиркою комплектуючі деталі для дитячих майданчиків.

Контингент там працював здебільшого заспиртований, і ми, притягнувши з собою «вступне», у прямому значенні цього слова, ВЛИЛИСЬ в колектив. Я пару разів роздуплявся в процесі тієї п'янки: один раз, коли тягав Санича за носа. Другий раз, коли обіймався з тьотею Лідою, в котрої вже як кілька літ почалася друга молодість. Було жахливо. На другий день — ще жахливіше. Бо з тим бодуном в голові, котрий я привіз у благочестиві «Вишеньки», потрібно було працювати. Але, як я вже згадував вище, колектив там працював проспиртований, і загинути «своєму» ніхто не дав.

Праця то була важка: за п'ятдесят (плюс-мінус десять) гривень в день потрібно було валити весь цей ліс до всрачки і, перепрошую, пердячки. Мої музичні ручки швидко обросли жахливими мозолями й змозоленнями, та почали погано згинатись, але я не зважав, тому що знав — це задля справи. Давало надію і дарувало радощі те, що клята зима скінчилась і почалась зелена пора, час сподівань, віри і любові — весна. Бруньки на деревах порозпускались і вишні вже випустили на світ біленькі пелюстки своїх квіточок, видаючи дивний аромат, який хоч і нюхаєш кожен рік, та сприймаєш його весь час по-різному, утім, завжди приємно. Травичка пробила болотяну й вологу землю, зеленими килимами вкривала вже ті місця, де менш за все ходять люди, і тягнулась, тягнулась просто до неба. Пташва розцвірінькалась, літала цілими днями навколо нас і раділа весні, а ми все рубали й рубали. Я навчився одразу, ось тільки швидко втомлювався, і тому, ну, як не крути, не міг заробити грошей, скільки потребував.

Не знаю, звідки в мене бралась сили, бо нароблявся я справді, як комбайн у жнива, і хоча й моє тіло не було таким міцним і залізним, як у нього, мою натуру ще несло в подорожі. З Петрівки і Дорогожичів, де висів якийсь час, я перебрався до Майдану Незалежності — там було значно веселіше. Постійно п'яна нефорня була повсюди, і я з нею час від часу знайомився — було досить цікаво. Для молодого чоловіка з характером вільного панка, що приїхав з провінції, де його ідеї та подуми ніхто не розділяв — це було надзвичайно. Усе, одразу все отримав я (принаймні те, чого прагнув). Такі, як я, ходять навколо чорними зграями, спілкування без перешкод, приваблива ідея вільного роздовбайства підтримується виключно усіма — чи це не свято? Чи не привід, нехай і після тяжкої зміни йти на заповітний Майдан, щоб випити там пляшку пива і потеревенити з першим зустрічним? Звичайно, для мене це було круто і вельми сприйнятно.

Мені дуже хотілося полазити по Києву вдень, а не, як це робилось зазвичай, увечері. Коли працював на виборах, то вдень знаходився на вологих, холодних, пронизуючих до кісток, Дорогожичах, а працювали ми без вихідних, тож зробити денну прогулянку по місту-герою мені було тяжко, та й холодно тоді було, як на Північному полюсі. На лісоповалі (так я охрестив нашу нову роботу) нам давали один вихідний, що припадав на неділю, але я ним ще не користувався — працював усі сім днів на тиждень. Наступний вихідний все ж таки вирішив узяти. Чекав на нього з нетерпінням, завзято рубаючи деревину і спілкуючись з темнотою міщанською, Вовою, який вилизав начальнику дупу так, що якби хтось інший схотів повторити ту саму процедуру, то його слина вступила б з вовиною в процес хімічної взаємодії, і невідомо, чим би скінчилось сраколизство для язика нового підлабузника. Мабуть, його б розірвало, як від бомби, бо Вовина, геть уся, сутність була дуже отруйною і хижою. Начальник, а точніше його дула, інстинктами якої він керувався, надала Вові в кредит вагончик. Уявіть, справжнісінький вагончик — тепер в нього був власний. Оце він заживе тепер… Тепер йому сам чорт не брат. Дивлячись на нього, на далекозорість його мрій, яка впирається в той самий вагончик, а поза межами його сліпне — я журився. У Вови є свої інструменти і він їх нікому не дає, тому я й називав його інколи жидомасоном з ложі жлобів. Зрештою, люди, що там працювали і жили, поглядами своїми дуже схожі на таких от «вовиків», тому не варто описувати їх далі, бо в Україні, на жаль, таких людей існує дуже багато і всі вони на одну пику. Їх упізнаєш усюди: на роботі, на вулицях міста, де ти живеш і навіть у себе вдома. Із усієї зграї дятлів, що довбали цілими днями колоди, перетворюючи їх на казна-що, мені подобалось двоє людей — Санич і Павло. Санич був безпросвітнім п'яницею, але, крім горілки, він любив ще вужів і безперестанку тягав їх до майстерні, чим змушував нервувати Вову-жидомасона. Санич, до всіх своїх позитивних якостей, ще й на весь цех врубав метал, який приносив у маленькому магнитофоні-мильниці — за це я його любив. Паша, той був просто нормальною, доброю людиною, в минулому служив в Афганістані і виглядав більше на розумного, ніж на тупого. «Бувалий» — так я відмітив Павла в своєму записнику ідентифікації особистостей. Бувалий підженився на дочці бригадирки тітки Діди і мешкав разом зі всіма, у великому вагоні. Якесь, мать його, братство колишніх залізничників.

Отож, настала довгоочікувана неділя, і я, прокинувшись