read-books.club » Сучасна проза » Гумовий Київ рожевих мрій 📚 - Українською

Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гумовий Київ рожевих мрій" автора Денис Кожухов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Гумовий Київ рожевих мрій» була написана автором - Денис Кожухов, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Гумовий Київ рожевих мрій" в соціальних мережах: 

Життя — це лотерея, де кожен може себе випробувати, якщо купить квиток у Долі. Молодий музикант Тарас відчуває, що атмосфера рідного провінційного містечка надто гнітюче діє на нього і треба негайно щось змінити в своєму висівковому, дієтичному існуванні. Він з другом несподівано для всіх перебирається до фантастичного міста Києва, де (як усім відомо) мрії перетворюються на реальність. Тут вони потрапляють у безліч цікавих ситуацій: і смішних, і драматичних. Хлопець упевнений, що стане зіркою, адже він талановита особистість! Існує навіть певна ймовірність, що він нею і справді є.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 63
Перейти на сторінку:

Денис Кожухов

Гумовий Київ рожевих мрій

Перший крок Долі…

Я їхав на мотоциклі по сусідньому селу. Там була рівненька і довга дорога. Вітер шмагав мене невидимими нагайками, — але не надто дошкуляв, тому що герметичний шолом і щільна куртка сховали моє тіло від його колючого, пронизливого потоку. Була зима, однак мені, схибнутому, це не заважало досі їздити, тим паче, що погода цього дня випала дуже тепла: сонце пригрівало немов навесні, й, здавалось, що от-от на гілочках дерев з'являться бруньки. Їзда на металевому коні завжди асоціювалась мені з абсолютною, нічим не розбавленою, свободою. Така витримана й неконцентрована воля поглинала цілком, без права на повернення, і я, сам собі всміхаючись, а часом голосно сміючись, їхав кудись далеко-далеко, назустріч сонцю вдень та місяцю і зорям уночі. Шлях мій і мого коника ніколи не закінчувався гаражем — я (сподіваюсь, що й він) продовжував його в ліжку під час сну, а особливо в момент засипання, коли дивишся в спину самому собі, бачиш, як він, тобто я, вирушає в довгу мандрівку зі старенького батьківського подвір'я, і його береже Господь під час цікавої подорожі, аж заздриш йому, тобто самому ж собі, і задаєш питання перед тим, як вимкнутись — «Яке падло вигадало сон?».

Відлагоджений, наче швейцарський годинник, мотор вдоволено буркотів і пройшов би ще не одну сотню кілометрів, але мені потрібно було лише сорок. Їхав я до містечка Шпола, що на Черкащині, у важливих справах. Сьогодні повинна бути репетиція в шполянському Будинку культури, в якій я братиму безпосередню участь — як вокаліст рок-колективу «РЕЗОНАНС». Я дуже тішуся з того і свою справу люблю, хоча й працюю не за покликом серця. Хлібозавод міста Ватутіно прихистив мене як оператора виробничої печі цеху бубликів Так, пекти бублики для країни було моєю основною справою, і я вважав це досить пристойним для себе заняттям: все-таки хліб, не абищо. Наша бригада була шалена в роботі, і в гонитві змагань із іншими бригадами частенько перемагала, що означало премії (зовсім як в радянські часи), від чого, чесно кажучи (хоча радянські часи мені не подобались), було дуже радісно, й хотілось працювати ще і ще, крокувати нога в ногу, підійнявши прапор догори. Ура!

Я минув три села, і, коли до Шполи залишалось усього кілька кілометрів, завібрував телефон і, негайно зупинивши свій транспорт на узбіччі, я поліз в кишеню за слухавкою. Зовсім не тому, що дотримувався правил дорожнього руху, які передбачають зупинення транспортного засобу в таких випадках, коли водієві треба побалакати. Просто, коли їдеш на мотоциклі, розмовляти по телефону неможливо через гарчання мотора, та й зчеплення теж комусь потрібно натискати. Телефонував мій товариш Максим, що уже майже рік працює в Києві, але, на жаль, я на перший дзвінок спізнився. Оскільки за бензин довелося віддати останні гроші, самому телефонувати не було за що. Тому я вирішив перекурити і почекати повторного дзвіночка.

Макс був близькою для мене людиною, тому чекав я з нетерпінням. Ми з ним навчалися у школі в одному класі й були добрими друзями, та й після того концтабору, в якому я відсидів за партою біля вікна дев'ять років, на відміну від Макса, який парився там всі одинадцять, дуже тривалий час підтримували стосунки, але чомусь періодами. Наприклад, рік нам цікаво одне з одним, а через кілька місяців — ми знаходимо нових друзів за інтересами, ніби відпочиваємо один від одного. Потім цикл повторюється. Ми вже до цього звикли. Якось, здається, у восьмому класі, ми з Максом, прихопивши з собою гебрея Сергія, пішли прогулювати уроки, доволі звична для нас річ. З’явитись додому раніше ми не ризикнули, але й недовго замислювались, що будемо робити.

Сергій, що мав репутацію збоченця, запропонував піти до нашої однокласниці Ані Зайчикової, позаяк та мешкала біля самої школи, і насцяти їй під двері. Не знаю чому, але звучало воно весело, і ми, як Сергійко, теж були збоченцями, отож, погодилися на запропоноване. Упевнені в безкарності майбутньої витівки, ми попрямували до шкільної огорожі. Перетнувши її, наша трійця опинилась в Аниному дворі. Аня мешкала з мамою і бабцею в двоповерховому будинку, і ми, пригадавши, в якому під'їзді живуть наші жертви, змовницьки переглядаючись, рушили на діло, яке в нашій історії мало назву «Мокруха». Швиденько вирішили, що хто буде робити: Сергій сцить, Макс натискає на кнопку дзвінка, а я стою поруч з Максом, щоби всі були причетні до злочину. Ми ж — братство, назви якого, правда, вже й не згадати. Сергійко, перелякано озираючись на всі боки розстебнув ширинку і прийнявся за справу, а ми стояли тим часом на шухері — «Усе чисто, Сірьога. Давай-давай». Після припинення дзюрчання, яке відлунювало у під'їзді наче водограй, через що ми боялись, аби хтось не вийшов, утім, обійшлося, — настала наша з Максимом пора. Ми, урочисто вдвох, підійшли до дзвінка, і навіть, що не передбачалось сценарієм, одночасно на нього натиснули. Пролунало жахливе харчання електродзвінка за Ганчиними дверима. Далі двері миттєво відчинилися, і в них просунулася страшна пика Ганчиної мами (ми одразу збагнули, чому її батьки живуть окремо), яка одразу ж помітила калюжу і, звісно, ж нас, похололих і отетерілих. Не встигла вона й слова вимовити, як ми чкурнули аж за дві вулиці від місця пригоди. Наступного дня до нас у кабінет зайшов директор і трохи не за вухо витяг Сергійка з класу — Ганчина мама впізнала тільки його і, вивергаючи нестерпний галюциногенний аромат ротом (насправді він був у неї чорним, як ніч), зізналася в цьому директорові. Через дві хвилини така сама доля чекала й на нас — здав Сергій співучасників.

А тепер Макс — у Києві. Він сидить там вже довго й не збирається приїздити — не має змоги. Я нудьгую за товаришем і охоче б його почув, а тим більше — побачив. Лунає другий дзвінок, я вмикаю зв'язок і радісно кажу:

— Ало! Здорово, брате! Як ти?

— Усе добре, — відповідає Максим. — Невдовзі приїду.

— Надовго чи, як минулого разу, на день? — питаю.

— Цього разу на місяць. Я вже в Києві не буду працювати — поїду до Москви, — каже він гордовито.

— Ти що, здурів? На чорта вона тобі потрібна? Там побудеш, і знову додому захочеться, а в Києві, дивись, вже

1 2 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гумовий Київ рожевих мрій"