Читати книгу - "Шизґара"

За тиждень мали приїхати зі столиці батьки: «У нас — теж останні канікули», — пожартувала по телефону мати. Вони не планували поїздок на море: скучили за рідним містом. Але Ірині й не кортіло на курорти: таки два роки з бабусею без батьків, головне — з ними побути.

А вчора вона познайомилася з новим товариством: давно чула, виходячи на балкон вечорами, собачий гавкіт із сусіднього пустища і вирішила нарешті сходити й подивитися, хто там гуляє і чи не підійде та компанія її Джеку. Виявилося, підійшла не тільки псові: нормальні хлопці вигулювали там своїх улюбленців. Ну, малого Марата вона знала ще по школі, а ті двоє — так, нічого: Сергій і Вітя Белс. Цей Белс учора ув'язався її проводжати та навіть випросив телефончик. А сьогодні вже подзвонив: «А ви прийдете ввечері гуляти з собакою?»

Цей Вітя їй, якщо розібратися, й запівдарма не треба: ще до кінця не з'ясовний стан речей з П'єром, з котрим вона познайомилася на весняних канікулах у поїздці до Чехословаччини. Взагалі-то він ніякий не П'єр, Петро зі школи на Свердлова.[25] Усю четверту чверть він був настійливим, дзвонив, приходив, запрошував у різні місця: то до театру, то до кафе. Коли закінчилася школа і вони поскладали екзамени, П'єр сказав, що в другій половині червня їде з батьками на відпочинок, а коли повернеться — обов'язково зателефонує. Треба довідатись, чи приїхав, і якщо так — «послати», щоб знав, як не дзвонити. А, може, він на морях познайомився з якоюсь дівчиною, як з нею тоді в подорожі, і тепер в нього новий предмет жадання? А як ти взнаєш, якщо сама не зателефонуєш?

А цей Белс весь вечір: «Ірино та Ірино», — у вічі заглядає, приязно усміхається, ще проводжати пішов. Одразу видно: запав. І дорослий, студент уже. Це тішило її самолюбство: приємно же, коли старші хлопці біля тебе упадають… Зрештою, на тому П'єрові світ клином не зійшовся, вирішила вона, зиркнула на годинника, взяла повід й гукнула Джека — гуляти.

Її вчорашні знайомі були вже на пустирі, навіть багаття розпалили. Та крім іронічного Сергійка Ома й Віті-Белса там виявився ще один парубок: радше — одноліток, спортивної статури, приємної зовнішності, з уважними карими очима. Він раз глянув на Ірининого пса, вочевидь не зачарувався, потім — на неї і не подав виду, чи сподобалася вона йому. Ірині здалося, що так.

— Я звуся Олексієм, а ваше ім'я мені вже відоме, — відрекомендувався хлопець і більше ніякої особливої уваги на неї не звертав, спілкувався, як з усіма.

А от проводжати її не визвався ніхто, навіть Белс, і це дівчині не надто сподобалося.

9. Продуктова експедиція

…Буяло літо, густо виставивши в різних непередбачуваних місцях просто на асфальт київських тротуарів лотки із городиною, фруктами та ягодами. Така ряснота спонукала киян до заготівельної наснаги, і вони заходилися закривати компоти, огірки, та, звісно, джеми й варення. Радянська торгівля блискавично відреагувала на їхнє завзяття: цукор в продуктових магазинах почали відпускати по кілограму «в одні руки». В найближчих торгівельних точках, де тебе знали в лице, ще могли ощасливити бонусом у вигляді повторного кіла, та й то не відразу, а якщо зайдеш десь за годинку, в решті ж продавчині — як правило, огрядні злючі тітки — якимось незбагненним чином запам'ятовували факт купівлі лімітованого товару й за другої за один день спроби здіймали такий неймовірний нестерпний лемент, що мухи, намертво приклеєні до липучок, розвішаних під стелею, забували в паніці свою зневіру в можливості свободи й відчайдушно махали крильцями, намагаючись відірватися від смертоносних коричневих паперових стрічок, щоб летіти стрімголов кудись подалі від цього страшного місця.

Залишалося одне: обійти по черзі всі навколишні магазини. Але якщо виділили тобі на закупівлю червінця, а цукор коштував сімдесят вісім коп., то ходитимеш ти півдня, а сумка твоя із кожним проміжним пунктом маршруту ставатиме рівно (вагою паперового пакета для спрощення підрахунків знехтуємо) на тисячу грамів важчою, а кілограмо-кілометраж ростиме пропорційно до кількості відвіданих крамниць.

Продукти в ті часи, принаймні — в Києві, продавалися у форпостах забезпечення населення харчами під гордими вивісками «Хліб», «Молоко», «Овочі-фрукти» (варіант — «Дари ланів»), «Продукти» (або «Продтовари») та «Гастроном». З першими трьома все зрозуміло: вони мали визначену спеціалізацію, цукор там ніколи не зустрічався, хіба що — рафінад в пачках у булочних, але з точки зору технології приготування варення та внаслідок більш високої ціни в нашому випадку він нікого не цікавив. Купити невід'ємний піскоподібний інгредієнт варення можна було в бакалійних відділах «Продтоварів» чи «Гастрономів». За якими асортиментними мінімумами вони розрізнялися: котрому бути «гастріком», а якому — звичайнісіньким «продуктовим» — Олексієві було невтямки; хіба що — за розмірами; бо купити в них можна було одне й те саме: три-чотири види вареної (напівкопчені «Краківська» та «Одеська» ще зустрічалися, але стрімко сходили нанівець) ковбаси, найчастіше це були «Лікарська», «Дитяча» й «Любительська», кілька сортів сиру, стандартний набір круп: манка-перловка-рис- пшоно, які-небудь рибні консерви… Ну, лаврушка там, хмелі-сунелі, спеції для юшки… В кондитерському відділі — цукерки (шоколадні ще були), але торт зазвичай — лише бісквітний… У хлібному — нормально: булки, батони, паляниці, «кирпичики» (саме так, ніякі не цеглинки), калачі-хали й рогалики, сайки й «городські», український та «московський»… А от «жулік» — смачна житня булка з родзинками — геть зник ще наприкінці шістдесятих.

Ряснота, якщо не зважати на хронічну нестачу «Жигулівського» пива (інші сорти за межами спецрозподільників майже не зустрічалися), не переводилася лише в лікеро-горілчаних відділах: сухі, ординарні, солодкі, кріплені, ігристі, марочні вина були на будь-який, навіть дуже вибагливий, смак. А якщо смаку нема — ось тобі плодово-вигідне, любовно назване п'яничками «грушки-яблучка», або портвейни «Агдам», «Приморський» і «три сімки». Лікери: «Шартрез», «Бенедиктин», «Спотикач», «Запіканка» — бери — не хочу! Горілки й коньяки — на вибір. Хіба що вірменський коньяк дуже рідко гостював на поличках тих відділів, так ніхто й не побивався: он скільки сортів болгарського, молдавського та місцевого.

Та й то: плямоголовий майбутній всесоюзний борець із лікеро-горілчаною галуззю та виноробством заправляв тоді партійною організацією Ставропілля, за межами цієї житниці відомий був лише вузьким партійним колам, тож у найближчі дев'ять років цим відділам нічого не загрожувало.

Якщо хтось думає, що гастрономи елітного Печерська якось разюче