read-books.club » Сучасна проза » Шизґара 📚 - Українською

Читати книгу - "Шизґара"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шизґара" автора Сергій Батурін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 42
Перейти на сторінку:
ж — у перші номери. Сумніви щодо доцільності сповідувати вірність рідній школі, до котрої пішов колись «перший раз у перший клас», навідувалися до Олексія і раніше: і викладачі вже не ті, і поглиблене вивчення математичного аналізу за товстезним підручником Вілєнкіна-Шварцбурда не збігалося із його подальшими літературно-філологічними планами. Тримали тільки друзі, але й тих, хто залишився після восьмирічки, у зв'язку із формуванням класу майбутніх світил точних наук та зірок інженерії розтасували по всій паралелі. Ну, дійсно: Ляхов до художньої школи перейшов, Толян Сєров, він же Сироп, вступив до суворовського училища, Вітько Зуб, не відчуваючи потреби ставати новим Лобачевським чи Галуа, перейшов до «Б» класу, туди ж подалися й подруги Соловець та Дьоміна, а Студенюк та Андрющенко під впливом таких корифеїв, як Віленкін, Шварцбурд, Каплан, Рибкін та Сканаві[24] перетворилися на формених кібериків, конкретно схиблених на математиці.

Останньою краплею стали загальношкільні батьківські збори наприкінці першого півріччя дев'ятого класу, де Кузькіна-Мать прилюдно провістила: «Було в школі два наґлєца: Ляхов та Дем'яненко. Так от Ляхов пішов від нас, а другий на наше горе залишився!» Після цього демаршу осоружної українки на сімейній раді було вирішено, що триматися за такий навчальний заклад більше сенсу немає, хай педагогічна стезя Кузькіної-Матері буде безбідною, і Олексій перейшов до іншої школи — за місцем проживання. Але перенести документи з однієї канцелярії до другої — не питання, а друзів-то через недолугу віщунку, що й уроки-то вела, не відриваючись від конспекту, міняти не станеш. Тому в канікули чи вихідні Олексій за першої ж нагоди їхав на «п'ятак». Зрозуміло, що тамтешні завсідники через пристойну відстань, — дві зупинки тролейбусом та чотири — трамваєм чи автобусом, — нікого з відвідувачів собачого майданчика і не знали.

Так що Белсове «пів на дев'яту» створило Олексі великі незручності. Він докурив, щигликом відкинув недопалка в кущі («Пфе, як некультурно!», — згадав героїню мультика про Карлсона), зиркнув чогось догори: там, стрімко прокреслюючи в небі яскраву лінію, падала, доживаючи останні миті, зірка. Він нічого не загадав; що просити в зірки, котра вже падає: їй що, мало своїх проблем?

8. Ірина

Два роки тому батько Ірини різко розвернув і своє життя, і сім'ї, перейшовши на службу до республіканського МЗС. Оскільки спеціальної освіти він не мав, його одразу зарахували слухачем до дипломатичної академії в Москві та надали в Білокам'яній відомчу квартирку: не хороми й не палати, але ж не навік, перекантуватися з сім'єю шість семестрів — й такої вистачить. А попереду маячила омріяна робота в якомусь посольстві — і прощавай, тимчасовий прихистку в Білокам'яній!

На сімейній раді вирішили: до столиці батьки заберуть лише меншого брата Вадька, а Ірину, яка має за той само термін закінчити школу й вступити до інституту, з її зразкової англійської спецшколи не зривати, а залишити в Києві, доручивши піклування про неї бабусі. Дійсно, що вона, маленька? Доросла дівчина вже. Сама себе обслуговує. Вчиться хоч і не на відмінно, але ж дуже пристойно… Просто треба, щоб хтось із дорослих поряд був. Бабуся з нею поживе. Та й тітка, батькова сестра Маргарита, теж поруч на Печерську мешкає. Провідає небогу кілька разів на тиждень, чим їй ще займатися, як своєї сім'ї не завела?

А там, либонь, все якось вималюється: батько отримає призначення, Ірина закінчить школу й вступить до інституту, і тоді… Батьки так і казали: «тоді». Які такі багатства й можливості мають посипатися на їхні голови в цей благословенний час, вони й самі, здається, не знали.

Взагалі-то, якщо вже говорити чесно, ані академії, ані райдужних закордонних сподівань не наснилося би їм в найсолодшому сні, якби не родина Нехлюйків. Це вони, з їхніми неабиякими зв'язками в нетрях міністерства, з умінням зайти до кого треба в кабінет, відвести кого слід в сторонку на рауті й шепнути потрібні слова, посприяли з огляду на стару, з юності ще, дружбу. Дипломати — спільнота досить закрита для сторонніх, туди «з вулиці», якщо ти не партійний призначенець, просто так не втрапиш. Тим паче, якщо тобі вже сорок років.

Цей вік в родині піднесли в абсолют. Почала мати:

— Знаєте, діти, як батькові важко в сорок років сідати за парту? Як важко в такому віці вчитися?

Підхопила бабуся:

— Вчіться зараз, поки мізкі свіжі, бо в сорок років знаєте, як важко…

Один батько нічого не говорив, тільки гмикав: знав, що до Дипломатичної академії він завдяки пробивним Нехлюйкам потрапив за «партійним» набором — з функціонерами КПРС та ВЛКСМ. Були там декілька вихідців з політапарату армії. З МВС він був один.

Зрозуміло, що і ставлення до цього набору у викладачів було дещо іншим, ніж до зелених юнаків, які тільки-но закінчили інститут міжнародних відносин. Таки зрілі люди, можна сказати, перевірені партійні кадри. Абсолютно всі розуміли, що більшість цих слухачів практичними дипломатами не буде, а, скоріше за все, секретарями парткомів у посольствах: провадитимуть, так би мовити, партійну лінію в дипломатії. І з мовами їм не так надокучали: не дві-три, хоч би одну опанували, але — пристойно…

У Нехлюйків був син, Єгор, на п'ять років старший від Ірини: коли він вступив на факультет міжнародних відносин до університету, вона перейшла тільки в шостий клас. Батьки жартували: тобі наречена росте, нам — невістка. Їхнє діло балакати, підпивши на гостині: кому батьки не пророкували в подружжя дочок своїх друзів? Ірина була ще дитиною, він — вже студентом, а на факультетах романо-германської та російсько-української філології крутили сідницями такі тьолки…

Колись, чотири роки тому, Ірина мріяла, що от вона виросте, стане дуже вродливою, він роздивиться, якою вона стала, і тоді… Що саме мав тоді зробити Єгор Нехлюйко, зримо їй теж не уявлялося. Ну, він же старший і він чоловік, має знати, що слід робити. Це, звісно, не білий кінь чи червоні вітрила, але щось таке, сучасне… А той звик, що вона маленька, що можна не брати її на увагу й насолоджуватись студентством, помноженим на парубоцтво.

Вона чекала весь цей час і росла, а він не помічав і не помічав, а їй виповнилося шістнадцять, у неї закруглилися стегна й налилися груди, хоч невеликі, але дуже виразні, на неї заглядалися, до неї залицялися, і вона цілком резонно вирішила: ти, мабуть, найкращий, але ж я не винна, що тебе немає поряд, — і стала зустрічатися з хлопцями…

Хай там як, їм з батьком лишилося по року: йому до омріяного дипломатичного рангу

1 ... 12 13 14 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шизґара», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шизґара"