Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

В◦Агуа Санті чоловікові прощали, коли той знущався зі своєї родини, був неробою, бешкетником і не повертав позичені гроші, але гральні борги вважалися святим ділом. Під час півнячих боїв складені вдвоє купюри тримали між пальцями, щоб усі могли їх бачити, а коли грали в доміно, кості чи карти, клали гроші на стіл, ліворуч од гравця. Іноді водії нафтової компанії зупинялися тут, щоб зіграти кілька партій у покер, і хоча вони не виставляли напоказ свої гроші, перш ніж поїхати, розраховувалися до останнього мідяка. Тюремні охоронці із Санта Марії приїздили по суботах, аби навідатися до борделю та програти в шинку тижневий заробок. Навіть вони — набагато більші бандити, ніж довірені їм в’язні, — не наважувалися грати, коли не мали, чим платити. Ніхто не порушував цього правила.

Томас Варгас не бився об заклад, проте йому подобалося спостерігати за гравцями, він міг годинами дивитися, як грають у доміно, перший квапився зайняти місце перед півнячими боями й уважно слухав номери виграшних лотерейних білетів, що оголошували по радіо, хоча сам ніколи не купував жодного. Від такої спокуси його рятувала неймовірна жадібність. Та коли нерозривне спільництво Антонії С’єрри та Кончі Діас остаточно збило з нього чоловічу пиху, він поринув у гру. Спершу ставив дрібняки, і лише найзлиденніші п’яниці погоджувалися сідати з ним за стіл, проте в картах йому щастило більше, ніж із жінками, тож невдовзі легкі гроші принадили його, переваживши природну жадібність. Сподіваючись завдяки одному-єдиному усміхові долі одразу розбагатіти, а тоді скористатися тріумфом і відновити принижений престиж глави сім’ї, він почав ризикувати. Невдовзі з ним уже тягалися лише найкращі гравці, а решта юрмилася навкруги, стежачи за перипетіями кожної партії. Томас Варгас не клав купюри на стіл, як того вимагала традиція, але, коли програвав, платив. Життя в його домі зробилося ще злиденнішим, і Конча теж пішла працювати. Діти залишалися самі, й учительці Інес доводилося їх годувати, щоб вони не никали селищем, привчаючись жебракувати.

Справи Томаса Варгаса ускладнилися, коли він прийняв виклик лейтенанта й після шестигодинної гри виграв у того двісті песо. Щоб сплатити поразку, офіцер конфіскував платню своїх підлеглих. Лейтенант був смаглявий, ставний, з вусами, мов у моржа, й завжди розстебнутим кітелем, аби дівчата могли оцінити його волосатий торс і колекцію золотих ланцюжків. У Агуа Санті ніхто його не поважав, бо лейтенант мав химерну вдачу й, користаючись владою, вигадував правила та порядки на власний розсуд. До його появи тутешня в’язниця складалася з двох приміщень, де забіяки могли перебути ніч після бійки, — в Агуа Санті ніколи не знали тяжких злочинів, єдиними справжніми кримінальниками тут час від часу ставали в’язні, котрих етапували до тюрми в Санта Марії, однак лейтенант заповзявся кожного, хто потрапляв до відділку, добре віддухопелити. Через нього люди почали боятися закону. Офіцера душила лють через втрату двохсот песо, проте гроші він віддав мовчки й навіть з деякою полегкістю, бо, попри необмежену владу, не міг вийти з-за столу, не розрахувавшись.

Томас Варгас два дні хвалився перемогою, поки лейтенант не сповістив, що чекатиме його в суботу, щоб узяти реванш. Цього разу ставка становитиме тисячу песо — офіцер заявив це так категорично, що Томас Варгас одразу згадав удари плазом шаблі по сідницях і не наважився відмовитися. Надвечір у суботу в шинку ніде було й голки встромити. Через тісняву та спеку повітря в приміщенні застоялося, й довелося витягти стіл надвір, щоб усі бажаючі могли спостерігати гру. Ще ніколи в Агуа Санті не билися об заклад на таку силу-силенну грошей, а убезпечити чесність змагання мав Ріад Халабі. Той для початку зажадав, аби публіка трималася на відстані в два кроки, щоб обійшлося без шахрування, і велів лейтенантові та іншим поліцаям залишили зброю в передпокої.

— Перш ніж розпочати партію, обидва гравці повинні покласти гроші на стіл, — проголосив суддя.

— Мого слова досить, турку, — озвався лейтенант.

— У такому разі й мого теж, — підхопив Томас Варгас.

— Як ви платитимете, якщо програєте? — поцікавився Ріад Халабі.

— Я маю дім у столиці — коли програю, Варгас уже завтра отримає документ на право власності.

— Гаразд. А◦ти?

— Я розрахуюся закопаним золотом.

Ця гра була найхвилюючою подією в селищі за багато років. Ціла Агуа Санта — навіть старезні діди та дітлахи — юрмилися на вулиці. Не було тільки Антонії С’єрри та Кончі Діас. Ні лейтенант, ні Томас Варгас не викликали нічиєї симпатії, тож усім було байдуже, хто виграє; розвага полягала в тому, щоб стежити за прикрощами суперників і тих, хто поставив на котрогось із них. На користь Томаса Варгаса промовляв той факт, що доти йому щастило в картах, а перевагою лейтенанта вважалися його холоднокровність і слава головоріза.

О сьомій вечора гра скінчилася, і, згідно з правилами, Ріад Халабі проголосив переможцем лейтенанта. Перемогу поліцай сприйняв так само незворушно, як і поразку за тиждень перед тим, — ні знущальної посмішки, ні зайвого слова: він і далі сидів на своєму стільці, колупаючись мізинцем у зубах.

— Що◦ж, Варгасе, настав час відкопати твій скарб, — мовив, коли вщух галас роззяв.

Шкіра Томаса Варгаса зробилася землистого кольору, його сорочка спітніла, і, здавалося, повітря не проникало в нього, а застрягало в роті. Він двічі спробував підвестися, але ноги не слухалися старого. Ріадові Халабі довелося його підтримувати. Нарешті він зібрався на силі й поплентався в бік шосе, а лейтенант, поліцаї, араб, учителька Інес й ціла Агуа Санта галасливою процесією рушили за ним. Коли пройшли милі зо дві, Варгас повернув праворуч й занурився у нетрі, що оточували селище. Стежки не було, проте він упевнено продирався вперед поміж гігантських дерев і заростей папороті, аж поки дійшов до краю ледь помітного в непроникній гущі яру. Юрба залишилася стояти, а Томас Варгас із лейтенантом спустилися в яр. Хоча до заходу сонця залишалося зовсім мало часу, повітря було задушливим. Томас Варгас зробив знак, щоб його залишили самого, став рачки, поповз і зник серед лапастих філодендронів. За мить почувся його розпачливий зойк. Лейтенант метнувся в зарості, вхопив старого за ноги й посмиком витягнув назовні.

— В◦чому справа?

— Його нема! Нема!

— Як нема?

— Клянуся, лейтенанте, я нічого не знаю, його вкрали, мій скарб украли! — старий заридав, мов удова, та так невтішно, що навіть не відчував копняків, якими пригощав його лейтенант.

— Покидьок!