Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

Ріад Халабі притьма спустився на дно яру й видер Томаса Варгаса з лейтенантових рук, перш ніж той перетворив бідолаха на криваве місиво. Араб умовив офіцера заспокоїтися, бо лупнями справи не залагодиш, і допоміг старому видертися вгору. Томас Варгас натерпівся страху, його тіло було в жалюгідному стані, він заходився плачем і спотикався на кожному кроці, тож, коли поверталися, арабові довелося ледь не нести його весь час на руках до самісінького ранчо. Антонія С’єрра та Конча Діас сиділи на плетених стільцях на порозі, пили каву й милувалися смерканням. Розповідь про подію їх анітрохи не засмутила, вони й далі незворушно посьорбували каву.

Лихоманка не відпускала Томаса Варгаса більше тижня, він марив золотими монетами та міченими картами, але мав від природи міцне здоров’я, тож замість померти від розпачу — чого всі від нього очікували — оговтався. Коли вже міг підводитися, кілька днів не наважувався вийти з дому, та зрештою потяг до гульби переважив обережність, і хоча переляк не минувся, він напнув фетрового капелюха й пошкандибав до шинку. Того вечора старий не повернувся додому, а через два дні хтось приніс звістку, що він лежить у тому◦ж яру, де ховав свій скарб. Томас Варгас був посічений ударами мачете, наче яка худобина, — саме так, на загальну думку, він і мав рано чи пізно скінчити свої дні.

Антонія С’єрра й Конча Діас поховали його без видимих ознак жалю, у присутності лише Ріада Халабі та вчительки Інес, які прийшли, щоб не залишити жінок самих, а не задля того, щоб віддати посмертну шану людині, яку зневажали за життя. Жінки й далі мешкали разом, готові допомагати одна одній у вихованні дітей і повсякденних клопотах. Невдовзі після похорону вони купили курей, кролів і свиней, з’їздили автобусом до міста й привезли одяганки для всієї родини. Того року жінки обнесли ранчо новою дощаною загорожею, добудували дві кімнати й пофарбували оселю синьою фарбою, встановили на кухні газову плиту й почали готувати різні страви на продаж. Щодня опівдні з усіма дітьми вони йшли продавати свої вироби до поліційного відділку, у школу та на пошту, а зайві порції залишали на прилавку крамнички, щоб Ріад Халабі міг запропонувати їх водіям вантажівок. Так вони подолали злидні та вийшли на дорогу добробуту.

Якщо ти зворушиш моє серце

Амадео Перальта виховувався у ватазі свого батька й зрештою зробився шибайголовою, як усі чоловіки в його родині. Батько вважав, що навчання створене для педиків; «щоб бути в житті переможцем, потрібні не книжки, а зважливість і хитрість», — часто повторював він, тож тримав синів у шорах. Однак із часом зрозумів, що світ дуже швидко змінюється і справи слід будувати на більш надійному ґрунті. Доба безтурботного злодійства поступилася місцем корупції та вигадливому здирництву, настав час по-сучасному розпоряджатися капіталом і покращити власний імідж. Тож він зібрав синів і велів їм заприятелювати із впливовими особами та навчитися вести справи законно, щоб і далі безкарно гараздувати. А◦ще старий порадив синам пошукати наречених серед найшляхетніших родин в окрузі, мовляв, можливо, їм вдасться відмити ім’я Перальти від стількох брудних і кривавих плям. На той час Амадео виповнилося вже тридцять два роки, він мав укорінену звичку зваблювати дівчат, а потім їх кидати, тож думка про шлюб не припала йому до душі, однак він не наважився суперечити батькові. Амадео почав залицятися до доньки одного землевласника, шість поколінь родини якого жили в цих краях. Попри сумнівну славу кавалера, дівчина згодилася, бо була не надто привабливою та боялася залишитися одиначкою. І обоє почали надокучливий провінційний ритуал женихання. Почуваючись незграбним у білому полотняному костюмі та наваксованих черевиках, Амадео щодня навідувався до дівчини й сидів під пильним поглядом майбутньої тещі чи якоїсь тітоньки, і поки сеньйорита частувала його кавою та тістечками з гуаяви[2], крадькома позирав на годинник, вичікуючи слушної миті, щоб попрощатися.

За кілька тижнів перед весіллям Амадео Перальті довелося поїздити провінцією в справах. Так він добувся до Агуа Санти, однієї з тих місцин, де ніхто не залишається й назву якої подорожні рідко коли можуть згадати. У годину післяобіднього відпочинку Амадео їхав вузькою вуличкою, клянучи спеку й застояний у повітрі солодкуватий запах мангового мармеладу, коли раптом почув чистий, наче дзюрчання струмка серед каміння, звук, що долинав із непоказного будиночка з облупленими через сонце та дощі стінами, як майже всі тамтешні оселі. За гратчастою загорожею Амадео розгледів вимощену темною кам’яною плиткою галерею із побіленими стінами, далі подвір’я, а ще далі дівчину, котра, сидячи навпочіпки на землі, тримала на колінах цитру зі світлого дерева. Якусь мить Амадео дивився на неї.

— Гей, дівчино, — гукнув нарешті. Та підвела голову, й, попри відстань, він розрізнив здивовані очі та боязку посмішку на ще дитячому личку. — Ходімо зі мною, — чи то наказав, чи то попросив Амадео пересохлими губами.

Дівчина вагалася, останні ноти зависли в повітрі, немов знаки запитання. Перальта знову покликав її, вона підвелася й підійшла ближче; він просунув руку крізь металеве пруття загорожі, натиснув на клямку, відчинив хвіртку й узяв дівчину за руку, водночас переповідаючи їй увесь свій джиґунський репертуар, присягаючись, буцімто бачив її в снах, шукав її все життя, мовляв, тепер він не може просто відпустити її, бо вона жінка його долі, — втім, Амадео міг◦би й не розводитися про все це, бо перед ним була простодушна дівчина, яка не розуміла сенсу його слів, хоча, можливо, її зачарував його голос. Ортенсії щойно виповнилося п’ятнадцять, її тіло було готове до перших обіймів, хоча вона цього не знала й не розуміла, що це за неспокій і трепет народжуються в її душі. Амадео з такою легкістю усадив її в свою автівку й відвіз на якийсь пустир, що через годину геть забув про дівчину. Не згадав її й тоді, коли за тиждень, подолавши відстань у сто сорок кілометрів, охоплена любовною лихоманкою дівчина раптом переступила поріг його дому: вона була в жовтому бавовняному сарафанчику й альпаргатах[3], з цитрою під пахвою.

Через сорок сім років, коли Ортенсію витягли з ями, де вона тулилася похована живцем, і з усієї країни з’їхалися журналісти, щоб її сфотографувати, жінка вже не пам’ятала ні свого імені, ні як вона туди потрапила.

— Чому ви тримали її, наче якусь звірину? — напосідали репортери на Амадео Перальту.

— Бо мені так запраглося, — спокійно відповів той. У свої вісімдесят років він був, як завжди, при тямі, проте не розумів,