Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

поверне до вигрібної ями, звідки тій краще було◦б ніколи не вилазити; і нехай не думає, буцімто її діти житимуть під одним дахом із такою ласицею, бо вона не така дурна; а її чоловікові краще остерегтися, бо заради дітей, цих бідолашних створінь, вона терпіла від нього багато прикростей, але тепер з неї досить, тепер усі взнають, хто така Антонія С’єрра. Жінка лютилась отак тиждень, потім крики перейшли у невмовкне буркотіння, а сама вона втратила останні ознаки колишньої вроди: в неї змінилася хода й бідолашна тягнула ноги, наче побита шавка. Сусіди намагалися пояснити їй, що вся ця халепа сталася через Варгаса, а Конча тут ні до чого, однак жінка й чути не хотіла про те, щоб бути розважливою чи справедливою.

Життя на їхньому ранчо ніколи не було радісним, а з появою коханки перетворилося на суцільні муки. Антонія по ночах лежала, скулившись, разом із дітьми й сипала прокльони, а поруч, обійнявши дівчину, хропів чоловік. Щойно благословлялося на світ, Антонія мусила підводитися, готувати каву, пекти кукурудзяні коржики, виряджати дітей до школи, поратися в городі, куховарити для поліцаїв, прати й прасувати. Вона робила все це машинально, а тим часом з її душі точився струмочок образ. Оскільки Антонія відмовилася куховарити для чоловіка, Конча робила це замість неї, коли та виходила з дому, щоб не зустрічатися з господинею біля плити. Антонія С’єрра так лютилася, що деякі односельці вирішили, буцімто вона врешті-решт уколошкає суперницю, й ходили просити Ріада Халабі та вчительку Інес, аби ті втрутилися, поки не пізно.

Нічого такого, однак, не сталося. Через два місяці живіт Кончі скидався вже на гарбуз, ноги в неї так розпухли, що, здавалося, вени от-от полопаються, а сама вона весь час рюмсала, бо почувалася самотньою і їй було лячно. Томас Варгас втомився від цього моря сліз і вирішив спати сам. Жінки вже не мусили почергово поратися біля плити: Конча втратила бажання хоч якось вбиратися й лежала в гамаку, втупившись у стелю й не маючи сил навіть зварити собі чашечку кави. Антонія весь перший день не звертала на неї уваги, але ввечері передала їй з одним із дітлахів тарілку супу та склянку гарячого молока, аби ніхто, бува, не сказав, що хтось помер від голоду під її дахом. Цей ритуал повторювався, і за кілька днів Конча підвелася й сіла обідати з усіма. Антонія вдавала, нібито не помічає її, але принаймні вже не лаялася, коли та опинялася поруч. Невдовзі її здолав жаль, бо дівчина з кожним днем всихала й ставала схожою на опудало з величезним черевом і запалими очницями. Антонія почала різати одну по одній своїх курей, щоб нагодувати її бульйоном, а коли птиць не стало, вона вчинила те, чого доти ніколи не робила: пішла просити допомоги в Ріада Халабі.

— Я народила шістьох дітей і мала кілька невдалих пологів, але ніколи не бачила, щоб хтось так нездужав через вагітність, — пояснила, зашарівшись. — Вона худа як тріска, турку, й не може їсти, тільки блює. Мені, звісно, байдуже — я тут ні при чому, але що я скажу її матері, якщо вона у мене помре? Я не хочу, щоб мені потім щось закидали.

Ріад Халабі доправив хвору своїм пікапом до лікарні, й Антонія їх супроводила. Вони повернулись із сумкою різнокольорових пігулок і новим платтям для Кончі, бо старе не налазило їй на живіт. Біда цієї жінки змусила Антонію подумки знову пережити події власної молодості, свою першу вагітність і кривди, які тоді спізнала. Хоч як їй було прикро, та вона хотіла, щоб майбутнє Кончі Діас склалося не так сумно, як у неї. Антонія відчувала до дівчини вже не лють, а мовчазне співчуття й почала ставитися до неї, мов до безпутної дочки, марно намагаючись за грубуватою суворістю приховати ніжність. Дівчина була нажахана згубними перемінами, яких зазнало її тіло, цією безформністю, що більшала незалежно від її волі, вона соромилася, що ходить, наче качка, соромилася мимовільної відрази до всього та бажання померти. Іноді вона прокидалася зовсім хвора, не могла підвестися, і тоді Антонія наказувала дітям по черзі доглядати її, а сама намагалася якнайшвидше впоратися з роботою й повернутися до болящої; але часом Конча зранку почувалася бадьорою, і коли знесилена Антонія поверталася додому, на неї чекали вечеря та прибрана хата. Дівчина подавала їй каву й, поки Антонія її пила, стояла та дивилася на жінку вологими очима вдячної тварини.

Хлопчик народився в міській лікарні, бо не хотів з’являтися на світ і довелося робити Кончі Діас розтин, щоб видобути його. Антонія залишалася біля неї вісім днів, а тим часом учителька Інес опікувалася дітьми. Жінки повернулися додому пікапом крамаря, і вся Агуа Санта вийшла їх привітати. Матір усміхалася, а Антонія з гордістю бабусі показувала новонародженого, повідомляючи, що при хрещенні хлопчика назвуть Ріадом Варгасом Діасом на честь турка, без допомоги якого Конча не дісталася◦б вчасно до пологового відділення, а він◦же ще й сплатив рахунки, коли рідний батько удав, буцімто нічого не чує, та прикинувся більш п’яним, ніж зазвичай, щоб не відкопувати свого золота.

Не минуло й двох тижнів, як Томас Варгас зажадав, аби Конча Діас повернулася в його гамак — і це попри ще свіжий шрам і перев’язку на животі, — однак Антонія С’єрра, впершись руками в боки, заступила йому дорогу, вперше в житті наважившись завадити старому чинити, що йому заманеться. Чоловік зробив порух, наміряючись зняти пасок і відшмагати її, як зазвичай, однак Антонія перехопила його руку й з такою люттю накинулася на старого, що той розгубився та відступив. Ця хвилинна слабкість занапастила його, бо тепер жінка знала, хто з них сильніший. Тим часом Конча Діас залишила дитину в кутку й обхопила руками важку глиняну миску, вочевидь наміряючись розбити її об голову старого. Збагнувши, що справи його кепські, той, лаючись на всі заставки, подався геть. Ціла Агуа Санта взнала про цю пригоду, бо він сам розтріпав усе дівчатам з борделю, які ще й запевняли, буцімто Варгас уже не той і всі його вихваляння, мовляв, він, наче той племінний бугай, — звичайне й до того◦ж безпідставне фанфаронство.

Після того випадку все змінилося. Конча Діас швидко вичуняла й, коли Антонія С’єрра йшла працювати, опікувалася дітьми, городом і домом. Томас Варгас проковтнув образу й покірливо повернувся до свого гамака, в якому мусив лежати сам-один. Він облегшував душу, шпиняючи власних дітей і теревенячи в шинку, мовляв, жінки, як мулиці, розуміють лише батіг, але вдома більше