Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

матір’ю над усіма. Безпорадно сидячи на стільці, вона зневажала їх. І далі собі дивилася на всіх, кліпаючи очима. Усі ці її діти, онуки і правнуки були лише плоттю з її коліна: ця думка вихлюпнулася з неї, немов плювок. Її семирічний онук Родрігу був єдиним, хто виріс із плоті її серця: Родрігу, цей скуйовджений хлопчик із жорстким, мужнім обличчям. Де Родрігу? Родрігу із сонним, закляклим поглядом і заповненою гарячковими безладними думками головою. З нього буде чоловік. Та іменинниця не припиняла дивитися на інших, час від часу кліпаючи очима, сповнена презирства до тлінного життя. Чому?! Чому в неї, такої могутньої, народилися настільки невиразні істоти з в’ялими кінцівками й похнюпленими обличчями? Вона ж бо, ця могутня жінка, у потрібний час і в потрібному місці одружилася з гідним чоловіком, якого зі своїм покірливим, та все ж незалежним характером поважала; якого поважала і якому народила дітей, який забезпечував її пологи й забезпечував їй підтримку. Він був справжнім, надійним стовбуром для неї. І як так вийшло, що з цього стовбура утворилися такі нещасні, жалюгідні плоди, нездатні відчути справжню радість? Як могла вона народити цих слабких і хирлявих істот із кумедними обличчями? Гіркота віддавалася потужним сплеском у її порожніх грудях. Комуністи, вони були тими, ким були; комуністами. Іменинниця дивилася на них зі старечою озлобленістю. Вони, ця її родина, нагадували метушливих щурів. Незліченні. Вона повернула голову і з несподіваною силою сплюнула на землю.

— Мамо! — зі смертельним жахом закричала господиня. — Мамо, це що таке! — заголосила вона, згораючи від сорому й прагнучи навіть не дивитися на інших. Вона знала, що ті переможно переглядалися між собою, немов чекаючи побачити, як вона зараз почне повчати стару, а як мине ще трохи часу, вони заспівають пісеньку про те, що Зільда більше не купає свою матір, не намагаючись зрозуміти, у яку жертву вона себе приносила. — Мамо, це що таке! — тихо, болісно сказала вона. — Ви ж ніколи такого не робили! — гучніше додала Зільда, щоб усі почули; вона хотіла, щоби усі знали, що вона поділяє їх подив. Перш, ніж заспіває півень, ти тричі зречешся своєї матері[5]. Але її неймовірне сум’яття почало потроху зникати, коли зауважила, що гості хитали головами в мовчазній згоді, немов поділяючи її враження, що стара тепер геть дитина.

— Останнім часом вона плюється, — врешті сказала вона зі скорботним зізнанням перед усіма.

Усі дивилася на іменинницю зі співчуттям, повагою й шанобливим мовчанням.

Вони нагадували щурів, ця її нікчемна родина. Хлопчики, дарма, що вже дорослі — їм, мабуть, було десь за п’ятдесят, але що вона знає! — хлопчики досі зберегли привабливі риси обличчя. Та кого вони обрали собі за дружин! А яких дружин обрали її онуки, навіть ще слабші й жалюгідніші. Усі як одна: чванливі тонконогі маленькі жінки в намистах із біжутерії, вони не вміли дати ради господарству, не могли служниці вказати на її місце; жінки, з якими, на жаль, одружилися її діти, жінки, які мали вуха, нашпиговані сережками, і з них жодної, жодної золотої! Вона задихалася від гніву.

— Дайте мені склянку вина! — мовила вона.

Раптом запала тиша, усі завмерли зі своїми склянками в руках.

— Бабусю, а вам його можна? — обережно поцікавилась маленька світлочола онучка.

— Як для бабусі, то нічого не можна! — вибухнула іменинниця з гіркотою в голосі. — Та бодай вас, сучі діти, телепні й повії! Дай мені склянку вина, Дороті! — наказала вона.

Дороті не знала, як бути, вона дивилася з комічними виразом, немов просила про допомогу. Але раптом, ніби повернувши маску на місце (дарма, що з цього вже не було користі), її обличчя набуло рис незворушності. Святкування перервано, у руках завмерли надкушені бутерброди, ті шматки, що встигли потрапити до ротів, розм’якли, через що щоки в гостей напнулися. Усі раптом зробилися сліпі, глухі й німі — з тефтелями в руках. Здавалося, їм було байдуже.

Безпорадна, здивована Дороті подала вино, навмисне наливши в склянку зо два пальці напою. З невиразними виразами на обличчях усі очікували на шквирю.

Проте іменинниця не лише не вибухнула через ту мізерну кількість рідини, що налила їй Дороті, вона взагалі не торкнулася склянки.

Її мовчазний погляд був незворушний. Так, немов навколо не було нікого.

Усі ввічливо переглядалися зі сліпими посмішками на обличчях, винувато, як дивиться собака, який надзюрив на килим у кімнаті. Потім гості стоїчно повернулися до балаканини і звідусюди залунав вимушений сміх. Невістка Оларії, яка вперше відчула єдність з іншими, коли небезпека минула, мала розпачливий вигляд, вона була змушена повернутися до тягаря самотності, тепер уже без підтримки в особі трьох своїх дітей, які підступно приєдналися до місцевої спільноти. Усамітнившись у кутку, вона критично оцінювала безформні вбрання без прикрас, втілення нав’язливої ідеї про те, що чорні сукні конче треба вдягати з перловим намистом, що жодним чином не відповідало постулатам моди, і робили вони це не з міркувань економії. Вона звіддаля поглядала на бутерброди, на яких майже не було масла. Вона не з’їла нічого, геть нічогісінько! Спробувала лише шматочок від кожної страви, просто щоб оцінити.

А свято, проте, знову спинилося.

Люди сиділи на своїх місцях із доброзичливими виразами. Деякі заглибилися в себе, очікуючи, що їм спаде на думку красне слівце. Інші дивилися спорожнілим поглядом, очікувально, з приязними посмішками, набивши повні тельбухи харчів, що не насичували тебе, а лише втамовували голод. Піддавшись контролю батьків, діти щось бадьоро вигукували. Деякі з них уже вимазалися чим тільки могли; інші, менші, були мокрі; вечір.

А Корделія... Корделія відсторонено поглядала на все це з ледь помітною посмішкою, самотньо оберігаючи свою таємницю. Що з нею? — запитав хтось із недбалою цікавістю, звіддаля киваючи на жінку, але йому ніхто не дав відповіді. Запалили решту світла, щоб применшити спокій ночі, діти почали штовхатись. Проте світло робилося блідішим за бліду напругу вечора. А сутінки Копакабани, не згасаючи, все збільшувалися й, обважнілі, наповнювали кімнату крізь вікна.

— Мені час іти, — сказала напружено одна з невісток, підіймаючись і струшуючи крихти зі спідниці. Деякі гості попідводилися, посміхаючись.

Іменинниця отримала від кожного поцілунок, такий обережний, немов незвична шкіра її обличчя приховувала пастку. І, байдуже кліпаючи, вона приймала всі ці навмисне поспіхом кинуті привітання, останні спроби поставити завершальний акорд на тому, що насправді вже відійшло в минуле: майже ніч. Світло в кімнаті почало здаватися жовтішим і блискучішим, обличчя присутніх немов зістарилися. Діти почали істерично капризувати.

— Напевне, вона думає, що торт заміняє обід, — поцікавилася стара