Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

Іпанеми, — аж нарешті прибув Хосе з родиною. І, поки вони цілувалися, кімнату почали заповнювати люди, які шумно віталися, немовби вони тільки й чекали настання тієї миті, коли, запізнюючись і поспішаючи, їм треба буде промчати три прольоти сходів, балакаючи, тягнучи за собою здивованих дітей, заповнюючи кімнату, — ось тоді й розпочнеться свято.

Вираз обличчя іменинниці тепер важко було збагнути, тож ніхто не міг сказати напевне, чи вона була задоволена. Сиділа на чільному місці. Мова ішла про велику жінку похилого віку, худу, поважну й чорняву, яка нагадувала яму.

— Вісімдесят дев’ять років, о так! — сказав Хосе, найстарший із синів, оскільки Жонга помер. — Вісімдесят дев’ять років, о так! — сказав він, потираючи руки посеред захопленої публіки, немов подаючи всім непомітний знак.

Присутні застигли, більш офіційно поглядаючи на іменинницю. Деякі хитали головами на знак захоплення, а хтось так, для годиться. Кожен рік, який виграла іменинниця, був свого роду роком для усієї родини. О так! — повторювали деякі, сором’язливо посміхаючись.

— Вісімдесят дев’ять років! — відлунням відгукнувся Мануель, який був партнером Хосе. — Ще зовсім дівка! — жваво й знервовано сказав він, й усі довкруж, окрім його дружини, зареготали.

Стара не відповідала.

Деякі з них не принесли їй жодного подарунку. Інші поприносили мильниці, набір светрів, химерні брошки, горщик для кактуса — нічого з того, що господиня могла б використати для себе чи своїх дітей, нічого з того, що сама іменинниця могла б використати принаймні з міркувань економії: господиня приймала подарунки з іронічною гіркотою.

— Вісімдесят дев’ять років! — пригнічено повторив Мануель, поглядаючи на дружину.

Стара не відповідала.

Тож, врешті, усі немов ураз зрозуміли, що не варто було і старатися; знизуючи плечима, вони святкували самі, вдаючи, що перебувають поряд із глухою людиною; вони гамали перші бутерброди із шинкою більше для імітації хоча б якоїсь діяльності, ніж від голоду. Подали пунш, Зільда стікала потом, жодна зі своячок не виявила бажання їй допомогти, гарячий жир від тефтель нагадував запах від пікніка. Повертаючись до іменинниці, яка не могла їсти смаженого, представники її родини напружено сміялися. А як щодо Корделії? Корделія, наймолодша з невісток, також сиділа, посміхаючись.

— О ні! — відповів Хосе удавано суворо. — Сьогодні ми не балакатимемо про справи!

— Звісно ж, звісно ж! — одразу ж позадкував Мануель, поглядаючи на дружину, яка напружилася, нагостривши вуха.

— Жодних справ! — закричав Хосе. — Сьогодні день матері!

На чільному місці, що вже заполонили заляпані паперівки й де ще стояв вцілілий торт, сиділа вона — вона, яка була його матір’ю. Іменинниця кліпнула очима.

І, коли стіл забруднився, матері геть змучилися від шуму, що здіймали їх діти, а діди й бабусі задоволено розвалилися у фотелях; зайве світло в коридорі загасили, щоб запалити свічку, велику свічку на торті, з приклеєним до неї папірцем, на якому було написано «89». Але ніхто не оцінив ідеї Зільди, яка засмучено роздумувала про те, чи не подумали гості часом, що вона зробила це, аби зекономити на свічках. Жоден із них не задумувався над тим, що вони не принесли й коробки сірників до цього «свята живота», яке вона, Зільда, відпрацьовувала сьогодні як раба, бігаючи навколо на виснажених ногах і зі зболеним серцем. Отож свічку було запалено. А тоді Хосе, головний серед них, заспівав що було духу, натхненно й авторитетно поглядаючи на більш невпевнених і сором’язливих: «Отже! Усі разом!» — і зненацька всі затягли голосно, немов солдати. Прокинувшись від голосів, Корделія дивилася, затамувавши подих. Річ у тому, що вони заспівали хто як, одні почали співати португальською, а інші англійською мовою. Отже, представники родини спробували виправити ситуацію: ті, хто співав англійською, перейшли на португальську, а ті, хто співали португальською, почали тихенько співати англійською.

Доки вони співали, іменинниця у світлі свічки, роздумувала про щось своє.

Вони обрали наймолодшого з правнуків, який, опираючись на коліна матері, яка підбадьорювала його, загасив свічку, один раз слиняво дмухнувши на неї. На мить залунали несподіваної сили оплески на честь хлопчика, який вражено й задоволено поглядав на всіх навколо. Господиня почекала, тримаючи палець на вимикачі в коридорі, потім увімкнула світло.

— Хай живе мати!

— Хай живе бабуся!

— Хай живе пані Аніта, — додала сусідка, яка також прийшла на свято.

— З Днем народження! — вигукували онуки, які навчалися в коледжі Беннет. Пролунали більш розріджені оплески.

Іменинниця дивилася на великий і сухий торт.

— Ріжте торт, бабусю! — сказала мати чотирьох дітей, — вона має розрізати торт! — невпевнено спробувала переконати решту з уважним та загадковим виразом обличчя. І, здобувши схвалення від усіх, задоволених і зацікавлених, раптом почала нетерпляче повторювати: — Ріжте торт, бабусю!

І тут стара взяла в руки ножа. І, не вагаючись, ну, може, з мить повагавшись, уся подалася вперед і зробила перший розріз із вправністю убивці.

— Оце так сила, — прошепотіла невістка Іпамени; важко було сказати, чи вона шокована, чи просто приємно здивована. Правду кажучи, вона таки дещо налякана.

— Ще рік тому підіймалася сходами жвавіше від мене, — гірко зауважила Зільда.

Після того, як торт було розрізано, усі сприйняли це як сигнал, немов кинуто першу грудку землі, і потяглися з тарілками в руках, розпихаючи одне одного ліктями і вдаючи, ніби грають у мультфільмі, кожен зі своєю лопатою.

Незабаром торт розподілили на шматки в тиші, сповненої метушливої тупотняви.

Малі діти, які діставали до поверхні столу лише очима, жваво допомагали в розподілі. Від торту утворилися доріжки із сухих крихт. Малеча засмучено дивилася, як губилися крихти торта на шляху до їх ротів, й уважно спостерігала за цим падінням.

А, підвівши очі, зосереджено стежили за тим, чи не доїла, бува, іменинниця вже свій останній шматок?

Корделія дивилася на всіх із нерухомим виразом і легкою усмішкою.

— Я вже казав тобі: сьогодні про справи не говоримо! — із запалом відрубав Хосе.

— Звісно ж, звісно ж! — примирливо запевнив його Мануель, намагаючись не дивитися на дружину, яка не зводила з нього очей. — Звісно ж, — Мануель спробував усміхнутися, і кривий рух м’язів спотворив його обличчя у посмішці.

— Сьогодні день матері! — сказав Хосе.

На чільному місці був рушник, заплямований кока-колою, розвалений торт, там сиділа його мати. Іменинниця кліпнула очима.

Її родина безупинно рухалася й сміялася. А вона була матір’ю над усіма. І раптом ця мати випрямилася на стільці, повільно, як це роблять мертві, наводячи жах і німоту на живих, немов намагаючись міцніше закріпитися на своєму місці, вивищуючись над гамором. Вона була матір’ю над усіма. Стрічка на шиї душила її. Вона була