Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

їздив між рядами пасажирів і канючив гроші. Він отримував найбільше. Люди завжди ласі на потіхи. А найголовніше: вони ніколи не люблять тих, хто проживає своє життя краще за них. Принаймні коли це їм видається. Люди заздрять навіть калікам. І від того нікуди не дітися. Тому цього маленького виблядка з випуклим чолом і тонкими єхидними губами ніхто не любив. Тож Кловський його помітив відразу і гукнув через плече Димика. Димик — це від слова «димедрол», такі таблетки. Димик колись працював у аптеці, а потім його знайшли хлопці Хасана. Довгопискі, довгощелепі, як хорти. Димик приторговував для них травою неподалік вулиці Чкалова. Там, де Сінний ринок. Він ходив тоді у довгому латаному пальті з комісійного, курив «траву» і переганяв сирий опій на справжню наркоту, що брати Хасани розливали по пляшечках, маленьких симпатичних пляшечках. Димик потихеньку відкладав з кожної дози, затим несподівано одного гожого дня в сизому березні, коли вітрами надувало, вимітало з усіх закутів, чотири авто попарно підскочили аж під самий капелюшок ринку і розстріляли з автоматів безневинну буду для ремонту взуття. Я спостерігала, як вони випадають з розламаних кулями діромах, волочать снігом чотири метри кривавих тельбухів. Коли бажаєш зробити собі задоволення, то подивися на смерть свого ворога.

Того року, коли зима взагалі стинала не тільки хворих сопливих пенсіонерів, а навіть здоровенні менти падали від її ударів, того року з обмороженими руками, з ртутним поглядом, з порожньою пащекою, з впалими грудьми знайшли того, кого ми називаємо зараз Кловським. Ми знайшли його на метро «Кловська». Димик підкотив настоянку. Йому захотілося роздивитися крізь скляну вітрину дівчину, що торгувала квітами. Руду, з пишними соковитими губами. У неї закороткі ноги, і ми з Димиком сперечалися, що ноги у неї не годяться, що її не варто запрошувати на такі справи, бо вона, з усього видно, полюбляє арабів, а та сволота нічого не платить. Хоч ти убий. І тут на каналізаційному люці лежить Кловський. З червоною, як облущений мандарин, мордою. Димик присвиснув. Він обійшов його раз, удруге, тримаючи рукавички біля носа, видно, від Кловського смерділо, але щось зацікавило Димика, щось взяло, бо він замахав руками, щоб я вилазила зі свого зеленого авто. Так з'явився Кловський. Відселив його Димик у халупу, що неподалік Батиєвої гори. Він розсипав по пакетах траву, читав буддійську літературу. Іноді сам накурювався до свинячого виску і трахав якусь проститню, що їх тоді у нас було в хазяйстві шестеро. Дві курви страшніше атомної війни, а решта — плюнь та викинь. Але ціни доводилося закидати клієнтові несусвітні. Потім з'явився Блох.

Він стояв на пероні, похитувався від галюцинацій і голоду, весь стиснутий, що є зрозумілим тільки по тому, як на сонячному світлі розходилися зіниці: то звужувалися до кінчика голки, то розбігалися широкими колами. Вітер ворушив пилюку випуклим пероном. Зича налягала на всю. І я почула, як хтось з наших сказав: «Ось і ще одна здохля». Взагалі, мегіе звати Лізкою. Я намагалася колись співати в опері. Навіть закінчила кілька курсів Київської консерваторії, але у мене лишилося мало пам'яті. Пам'ять у мене спрацьовує тільки тоді, коли виникає чиєсь обличчя, що нагадує якогось біса попереднє життя. Не загробне і не таке, про котре базікає обкурений анашею Кловський. Я атеїстка. В цьому причина мого ідіотського сміху. Принаймні так говорив Блох. Пам'ять наміцно прив'язує людину до страждання. Це як велика любов, що не дозволяє переступити і стати меншою перед предметом твого кохання. Але пам'ять тримає в голові ядучі дні молодості, коли нічого не хочеться пам'ятати: на студентському столі під Новий рік той, кого я кохала, сидів у куточку, тихенький чмир, і наминав бутерброди, а волошкоокий, широкий у плечах садюга Клімов стягував з мене труси; його вибалушкуваті чорнильні очі дивилися поперед мене, губи обтікала липка слина, і він намагався говорити до когось, хто п'яно вовтузився у кутку. Йому, словом, було байдуже, як і мені. Але чогось так трапилося, і невідповідність моїх думок до дій призвела до того, що я одного дня потрапила на панель найгіршого борделю. Це вже Блох модернізував його… Тож повернутися до моралі: все починається з нас, з наших родичів, з наших батьків. Проте говорити — не мішки перевертати.

На той час, коли з'явився Блох, якого хилитало від голоду, нікому в голову не спало його приголубити. Окрім косоокої Люськи. Він її земляк. Ми реготалися, а Димик хмилився разом з Кловським, коли вона його вела по східцях нагору до напівзруйнованої хижі. Ми Люську віддавали за п'ятнадцять гривень. Вона вже стара й беззуба. Димик тримав її з милосердя чи, може, старе життя ще не витравило у ньому чогось такого, що незрозуміле у цій сизій кушпелині передпокою смерті. Пізно вночі я підкралася, так, з цікавості, і підгледіла, що вони роблять. Блох лежав у рваних, але дбайливо, безнадійно перештопаних простирадлах, і Люська годувала його з ложечки. У мене навіть сльози підкотилися до горлянки. Так вони не виходили три дні. На третій день я надибала випадком Кловського, що тарабанив закоцюблими пальцями у шибку, ворушив божевільно поглядом, намагаючись швидше пролізти у хижу до Люськи. Для обману, щоб ми не чіплялися, він тримав у кулаці замусолені купюри. Я тихо спробувала дати драла і попередити Димика — надто все підозрілим це видавалося. Кловський нагнав мене біля самого спуску, вже біля авто. Більш осмисленішого, холоднішого погляду я не бачила. Він вдарив мене по щоці, здер шубу і кинув на сніг. Він трахав мене з таким відчуттям, наче я була скотина. Він трахав мене, як пес лигає суку. Тоді підвівся, помочився на мене, розвернувся і нічого не сказав. Мені перехотілося щось робити, щось говорити.

Пройшов час. Час завжди протікає, і ми не мислимо про такі речі, як смерть, аж доти, коли вона стане на порозі. Наш новий клієнт, наш новий чоловічок розташувався на Батиєвій горі. Димик виділив йому найгіршу хижу. Але за кілька днів наче передумав. Привозять Блоха на авто. Рипнуло авто шинами, у нас зайшлося серце — не до добра. Але нічого не трапилося. Блох тільки перейшов у іншу хату, менш занедбану, її Димик придбав за кілька сотень у сліпої баби. Баба потім упала зі східців. Оті, що ведуть від зеленого фарбованого паровоза. Вся країна в лайні, проте паровоз фарбований. Люблю я це місце. Упала баба. Тільки дорогою ненароком розпанахала собі від вуха до вуха горлянку. Стерво цей Димик. Але нічого. Без