Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

роботи ніхто не лишився. Зараз нас займав Блох. Маленький, з неправдоподібно дужими волохатими руками. Він весь час говорив, давлячись гортанними звуками. Я ось намагаюся коротко, але ніяк не виходить. Про Блоха ніяк коротко не виходить. Як виросло таке… І до смерті не повірю. У моєму житті набирають привабливості тільки дві речі: коли сідаєш на горщик і видавлюєш похвилинно з себе лайно або спиш. Зі скорою старістю, що стирає геть все, ці привілеї переходять у розряд неіснуючих. Під старість ви капітулюєте повністю. Виховання забороняє вам перерізати собі вени, тому ви поволі вчитеся, як отруювати життя навколишнім. Особисто я притримуюся останнього. Мені вже сорок, але біля мене чорні дірки. Людей я не бачу, я не можу виносити велетенського вавилонського вокзального вулика, але життя складене так, що ти будеш ламати зуба об той корж, який воно тобі піднесе.

Блох влаштувався прибиральником у громадський туалет. За тиждень він під глум компанії провів туди світло, притягнув металеві поручні, що нагадували турнікет. Вдень, до шостої години, він шкарябав мітлою лайно, а після дванадцятої брав стілець і сідав за турнікет. Наші курви, що ішли з роботи, прямо з-під вокзального капелюшка, говкали і пропонували свої послуги. Він сидів на своїй вахті рівно півтори години, а потім ішов до себе на Батиєву гору. Потім пішов сніг. І Блох зробився звичною постаттю, що в чорній куфайчині чалапає на гору. Навряд чи хто до нього набивається в товариші: від Блоха смерділо, як від тисячі іранських віслюків. З ним водили дружбу здебільше «кукольники», що підкидали фальшиві пачечки грошей роззявам-громадянам. Пачечки білого паперу, зверху і знизу якісь гроші, часто теж фальшиві. Жадоба рухає світом. Блоховий приятель Лупус умів за той час, як обмінював громадянам гроші, висмикнути купюру назад зовсім непомітно, тонко. Його б руками ракети на Америку запускати, а він хріновиною займається. Це давало неабиякі гроші, бо Димик тримав поближче до себе Лупуса. Щоправда, з міліцією він розбирався сам. Доводилося мені переплачувати, щоб підстелити гарну, найчистішу, найвродливішу дівчину начальникові відділення залізничної міліції. У нас з цим було дві проблеми: начальник залізниці і начальник міліції. Останні три роки вони змінювалися, що листя на передку Єви. Всі вони ласо розпускали слюні на наших дівчат. Але ні на які зговори не йшли. Лупус вибрав найліпший бізнес, що давав зразу свіжі гроші. Димик це втямив, але у нього, окрім цього, у штаті крутилося четверо плечових повій, тобто ті, котрі працювали в дорозі на довгих перегонах, бабці, що навколо вокзалу просили милостиню, каліки, що перетирали і перемішували анашу з тютюном або тирсою, малолітні «6омжі»-педерасти, котрі задовольняли приїжджих московських геїв, там це діло хоч було і в розквіті, але навряд на тоді це влаштовувало їхню публіку; у його «штат» входило кілька таксистів, кілька кондукторів, кілька торговців книгами. Але це все було в такій первісній, дикій і дрімучій стадії, без будь-якої організації, без будь-яких законів, бо несподівано борщагівський рекет запросто накладав лапи на наші гроші.

Так ми жили до весни. Ще лежав сніг. До сральника, де сидів маленьким буддійським божком Блох, підкотило авто із затемненими вікнами. Авто торжественно гальмонуло, і звідти вийшов чоловік у довгому коверкотовому пальті. Йому було вже за п'ятдесят. Він морщив носа, нюшачи щуряком гнилі вокзальні запахи. Пан, з усього видно, найменше зважав на людей. Він лапав своєю п'ятірнею власне гузно і по-рачачому вертів навсібіч головою. Йому робилося не по собі тільки тоді, коли пальці лапали гузно. Я його впізнала відразу. Це був радник Президента. Давно колись я спала з його охоронцем. Від того повіяло таким неіснуючим, забутим світом, наче за кілька років у тих апартаментах лишилася моя юність. Цей радник мав чорні мухи в голові або взагалі не мав розуму, бо примушував мене стрибати кімнатою навіжено, вдягненою в якусь білу сукенку. Він витворяв казна-що: заставляв робити міньєт, коли я справляла велику нужду, ґвалтував на кермі, переодягав у чоловіка. Взагалі, він був не скупим мужиком, але з державної точки зору він, напевне, був кретином. Кажуть, що коли він поїхав до Іраку, то не втримався, щоб не натирити якихось срібних реліктових ложечок, потягнув цілу парчу з якогось там трону чи крісла, де примощувала задницю найголовніша чурбанська персона. Цей чолов'яга вийшов за кілька хвилин у нових штанях, з догідливим обличчям. На цьому обличчі були присутні хитрість, себелюбство, розпуста, похіть. Воля, як елемент, притаманний вищим арійським народам, там була відсутня. Такий собі хитрий чоловічок, що виростав разом з фікусами за шкапом. А подорослішавши, перестав онанірувати на балерин в балеті, вирішив чогось досягнути путнього у своєму житті, але його досягнення не дійшли далі ширіньки. Я бачила прозорий і безпристрасний погляд Блоха, що тримав маленькими, але витонченими руками білу візитку. У повітрі смерділо французькими парфумами, великосвітським лайном з якогось фуршету і перемінами.

Напевне, ця зустріч додала впевненості Блоху. А звідки прийшов, чим займався — невідомо. Я чомусь не спала цілу ніч. Потім скочила в авто і погнала у білу хурделицю, навіть не спостерігаючи за трасою. Жінка, кажуть, відчуває передком. Отаке трапилось і зі мною. Авто зносило набік, і я, баба забобонна, відчувала в цьому недобрий знак. Повний місяць зеленавив небо. Нарешті я дотягнула якось до вокзалу, радісно побачила мокрі горби автомашин на стоянці, капелюшок вокзалу, червоний лічильник, що відмахував години, юрбу азіатів, що перемовлялася з таксистами, з сутенерами, і самого Димика, що кутався у жовтого кольору шкірянку, блискаючи очима у темінь і хурделицю. Смердючий березень. Димик не міг встояти на місці, його крутило, наче муху в окропі, мені хотілося щось йому крикнути, але це даремно, зовсім даремно. Я б воліла, щоб відмирало поволі. Я бачила його широке обличчя з витонченими ніздрями, пещені руки, тонку талію; я відчула, як земля виходить з-під ніг під муркаючу музику мого двигуна: погляд-бо ошелешено шукав опертя, порятунку Нарешті він зупинився на ліхтареві, старому доброму жерстяному ліхтареві, що розхитувався, освітлюючи білі насмуги снігу, але з темного провалля тіні з'явився Блох. Він ішов поволі, ледь переставляючи ноги, наче йому найтяжче у світі, наче хто одірвав шматок м'яса з його грудей, наче убили його дитину, наче баба після аборту. А тоді, від білої вежі з годинником, від сторони Василькова, від вежі, що нагадувала різдвяну цукерку, рушив чоловік. Це потім повториться, через багато років, але чоловік уже рушив, і в ньому я впізнала Кловського. Я побачила, як у нього розвіваються брунатні