Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

крізь товщу спокою, з мідним лущанням цикад, він почув надривний осоловілий голос Люськи. Голос хрипкий, випитий до краю, висушений чужими губами, брудними обіцянками, повний справжньої пристрасті. Тоді вперше, рвучи боляче, вкидаючи у безнадійність, до нього прийшла уява, і малий побачив, як вона витанцьовує голими, повними ногами у віхті іржавого світла, а старигани сидять із розстебнутими матнями і осоловіло, п'яно спльовують під ноги. Пахне матіолами. Запах в'їсться йому, як і запах лайна, майонезу, гречки — назавжди. Він ще не знає, де знаходиться більша таємниця: сторож у будяках з перерубаною заступом горлянкою чи гола Люська, яка витанцьовувала в складській пилюці під іржавим ліхтарним світлом. Пахне матіолами. Синьо в очах.

Потім знову Блох спускається в улоговину. Я бачу його з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь голів, що пихкали цигарковим димом, крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню празника, і мені видно, як палахкотять зеленим світлом світлячки на'піщаних берегах Голубихи, туди, ближче до Натроців, звідки надуває південними вітрами, а далі западає жовта безвість, і ще далі — на Пристань, усього з чотирма дворами, де не перевівся звичай викопувати власноруч могили: так і стоять недокопані ями, обсипаючись з року в рік. Я знаю, куди він біжить, маленький і нікому не потрібний чоловічок, падаючи в неминучість, в безпам'ятство минулого. Ось на порозі, спиною до стіни з червоної цегли, сидить його баба Маланка, по-чоловічому розкарячивши ноги. Вона розриває маленьким кишеньковим ножичком білі, випуклі, ніжні черевця піскарям, витягує дрібненькі, як намистини, тельбухи, що не витримують, риплять і лускають під репаними брунатними пучками. Ніж тупий, з зализаними краями. Чути, як криця рве м'ясо.

Від однієї згадки про той період, тобто про найостанніший період його життя вдома, у мене смердить в роті, наче у передпокої хто забув винести труну з покійником. Але кожного потішає думка, напевне, намарна і даремна: все те, що зараз є, то неодмінно мине. У житті минають усі речі: і любов, і ненависть, і біль, і розлука, і успіх, і багатство. Кому як виділила доля. Можливо, у мені не полишає горіти чи жевріти думка, що людина повинна повною мірою скуштувати всього у цьому світі, бо неповноцінний буде суд над нею, якщо вона завдала собі клопоту жити далі і не завдавала клопоту, як існувати виключно в рамках того суспільства, яке їй не імпонує. Надто мудро як для недоколиханих ідіотів, кількість яким п'ятдесят з гаком мільйонів.

Потім була школа. Маленький переляканий Блох сидів за першою партою, а над головою висів синій глобус; в одне із свят спостерігав з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь і мерехтіння голів, що виринали, пірнали, висмикувалися, ворушили носами, чіплялися вухами і знову пощезали, пихкаючи сизим димом; крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню тисячі мешканців, крізь агонію празника мені видно, як палахкотять зеленим світлом ферми на піщаних берегах Натроців, оперезаних лишаєм річки Голубихи, звідки надуває південними вітрами, а ямами западає жовта безвість, а ще далі Пристань з чотирма дворами, половина котрих порожня, і де за звичай від гетьманщини пішло викопувати власноруч могили. З часом могили обростали розкішними вишнями, а дітвора влаштовувала в тих ямах нужники. Діти продукують несвідому ненависть до світу. І тому я знаю, куди він біжить, маленький, нікому не потрібний чоловічок, падаючий в неминучість сущого безпам'ятства минулого, що тяжіє для нього порожнечею.

І того ж таки дня, з узґанку двоповерхового будинку, що на Севастопольській площі, я бачив, як маленький чоловічок у мішковидному, вибуваному роками костюмі, придбаному ще за часів імперії в комісійному магазині на площі Льва Толстого або на Басейній, маленький недолугий чоловічок з поморщеним обличчям невдахи-педераста, просяклий прогірклою і невикористаною спермою, розбитий онаністичним неврозом, окутаний шлейфом солодкого сопуха нічного нетримання сечі, перебирався з одного порожнього дому в інший: його побачили ми разом з Бокіним. І тієї ж хвилини, перерізавши бетонований цирк із Севастопольської площі, підставляючи до вуха раз по разу цифровий телефон, Блох ступив у тінь. Під чорний креп дошки з надписом «Нотаріальна контора».

Лізка

Перше, чого треба навчитися у житті, — це не прощати ворогам. Треба принаймні мати повагу до свого власного марнославства. Це навряд чи затямив Блох. Але, можливо, я і помиляюся: горілка в склянці закінчується, густішають сутінки, і вся ця гоповська бридота вештається смердючим вокзалом, де ніколи не вивітрюється запах смерті, креозоту, перемішаного глухими ударами коліс. Мужик Льопа, що народився одноногим, пробує заговорити Нюську, бабу з велетенськими слонячими ногами. Ноги опухли, набрякли фіолетовим і малиновим. Пальці у Нюськи відгнили ще тогоріч, коли до міста навідався благодійний фонд. Вона пролежала кілька днів у вагончику, її мацькали йодом, формаліном, а на ніч їй давали таблетку знеболювального, а Нюська, курвисько, пронюхала про наркотики і верещала далі, їй вдавалося виклянчити тільки склянку медичного спирту — не більше. Вона витягувалася, умиротворена, на лежаку, жовтому від іхтіолки і сечі, щось бубоніла, дивлячись прозорим поглядом у вікно, на пізнє квітневе небо. Знаю такий стан: це наче у тебе за плечима немає років. Це так коротко, як горить лампочка. Алкоголізм не страшний порок, якщо тебе кличуть до ешафота. Надто розумно. Але така я вродилася. Я з дитинства читала книжки, і все у мене було складно. Потім дивно все змінилося, і я тільки бачила, як світ змінюється, а я шалено намагаюся до нього прилаштуватися. Тільки зморшки більше кладуться в куточки уст, під очі, а чоловіки чим далі, тим гірші. Старість не зупиниш, як і бідність.

Тоді з'явився Блох. Він хитався від голоду, його першим побачив Кловський. Кловський сидів і світив проти сонця виголеною буддійською головою. Якраз на освітленому боці вокзалу. Кловський співав мантри. З нього навряд що видушиш. Він похитувався, закотивши очі, і співав, вицокуючи маленькими бубнами з прив'язаними до них іграшковими калаталами. Невідомо, коли він з'явився, але по рубаних, скалічених, проте пещених руках мені нічого не спадає на думку, крім того, що Кловський колись був не Кловським, жив собі в іншій подобі, це навіть видно по його чистих, майже дитячих більмах, благородному носові. Те, що Кловський зовсім не кришнаїт, не викликало ніяких сумнівів, бо в перервах вони з Льопою заправляються морфіном або конопляним молоком і розмовляють про життя. Життя у них виходило доволі химерним, видавалося наче простим: вікно на вулицю, позаду ніяких обов'язків, попереду ніякого життя — гарна скотська компанія. Цей маленький виблядок на колясці, що нагадувала люльку для маленької дитини,