Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

– Якщо аргумент, який наведу зараз, ви не приймете, я змушений буду відкланятися, – Клим легенько стукнув денцем чарки по столу. – Бо не уявляю, як іще достукатися до вас.

– Уважно слухаю. Спробую зрозуміти – якщо це в інтересах слідства. Тобто, в моїх.

– Гаразд, – Кошовий зосередився, аби стримати зайві зараз емоції, хоча надалі мав намір тиснути саме до них. – Я п’ять останніх років думав, що втратив Магду назавжди. Ми знайомі десять років. Із них – чотири разом, месьє Монтаню. Чотири. Роки, – він показав інспектору чотири розчепірених пальці. – Нас звела війна. Вона ж розвела. Я любив її… І, виявляється, досі люблю. Хай вона за час, поки ми не бачилися, встигла одружитися та переїхати зі Львова до Парижу. Хтозна, раптом Магда жила тут давно, й ми мали всі шанси зустрітися. Мешкали в одному місті, ходили одними вулицями, самі не знаючи того. Та жінка, яку я знав і любив… Вона не була простою, месьє. Ми зблизилися саме тому, що жоден із нас не був для іншого простим. Стосунки наші теж не складалися просто, але в більшості пар так. Нарешті… Магда була моєю дружиною. Кому-кому, а французу не складно зрозуміти: чоловіка і жінку парує не запис у книзі міського голови, не священник у церкві. Подружжям двох людей робить той, хто там, – Клим показав на стелю. – Ми жили не вінчаними. Хіба це на щось впливає?

– Ні, – коротка відповідь прозвучала щиро.

– Нарешті, – Кошовий ковтком проштовхнув невидиму глевку грудку. – Жінка, яку я знав десять років, із них чотири – дуже близько, у Львові могла чимало. Здатна була багато на що. Я бачив Магду у різних обставинах, навіть дуже критичних. Здатна, ще раз кажу, на все – окрім убивства. Навмисного. Тим більше – людини, яку взяла законним чоловіком. Тим більше – коли йдеться про відтяту від його тіла голову. Мені досить знати Магду, аби мати залізний доказ її невинуватості.

– Поліції цього не достатньо.

– Згоден. Розумію. Тому й хочу знати докази, які змушують вас, месьє інспектор, вважати інакше. Хтозна. Раптом п’ять останніх років перетворили жінку, яку я знав, кохав та досі люблю, на монстра. Здатного відгризти голову від тулуба.

– Відрубати.

Саме на цьому слові губатий офіціант приніс салат і телятину.

Буденність, з якою говорив Монтань, збентежила Клима особливо з появою страв. Загалом у стінах людного бістро, у самий пік обідньої пори, розмова про відрубані людські голови видавалася найменш доречною. Могла позбавити апетиту кого завгодно.

Але не поліціянта, який два з гаком роки годував щурів у вогких окопах.

Подякувавши Клоду за побажання доброго апетиту, потому – побажавши те саме Кошовому, він озброївся виделкою й ножем. Поклавши до рота перший шматочок, помітив, що Клим не їсть. Припросив. І коли обоє втамували перший голод, Монтань витер краєчки губ серветкою, склав резюме:

– Вітаю. Вам удалося мене переконати. Не в тому, що мадам Лоран не може бути вбивцею. Ніякий ви по справі не свідок, лише давній добрий знайомий тієї, кого підозрюють. Разом із тим, месьє Кошові, ви справді маєте право знати дещо з того, що відомо поліції. Знаєте, чому?

– Ні, – Клим відповідь знав.

– Кохання, месьє. Ваша історія здатна розтопити будь-яке крижане серце. Хіба в людини, на яку не подіє, серця зовсім нема. Я замовлю нам по келиху бордо.

Поки офіціант приносив вино, вони встигли впоратися з обідом – тут звикли їсти швидко.

Люлька вже згасла. Монтань акуратно виклав попіл гіркою в попільницю, не вибиваючи об край, а орудуючи маленькою срібною ложечкою. Разом із товкачиком та йоржиком для чищення він тримав це начиння в невеличкому шкіряному кишеньковому несесері. Перш, ніж перейти до теми, поховав усе курильне причандалля, ковтнув вина.

– Навіть якщо все це вже чули від метра Роше й читали в газетах, прошу не перебивати, – почав він діловито. – Чоловічу голову виявили позавчора пізно ввечері неподалік від площі Пігаль. Район відомий як найбільший осередок проституції. Тож не дивно, що свідками стали місцеві дівчатка. Цікаво, що жодна з них не знає ту, яка першою побачила жахливий предмет й підняла тривогу.

– Новенька?

– Знайти її важливо тим більше, що вона, здається, впізнала небіжчика, – Монтань пропустив питання.

– Впізнала?

– Одна з дівчат стверджує – та роздивилася знахідку й закричала: «Це він, це він!» Почалася колотнеча, кинулися – а її вже й слід прохолов.

– Голову викинули з автомобіля…

– Так. Причому навмисне, месьє Кошові. Обрали місце, де знайдуть миттєво. Ще й добре роздивляться знахідку при світлі ліхтаря.

– Викинули в освітленому місці?

– Саме так. До появи поліції нічого не чіпали. Щастя, що інші дівчатка не розлетілися з переляку. Проте від жодної не виявилося зиску: одна зомліла, коли їй показали ближче, іншу знудило на черевики тамтешнього ажана… Ніхто не впізнав мерця. Ніхто не згадав, як виглядало авто. Ніхто не бачив пасажирів авто. Ніхто не може назвати імені тієї дівки, яка втекла. Тим не менше, особу встановили досить швидко.

– Візитна картка Мішеля Лорана.

– Ви ж знаєте, – Монтань почав дратуватися.

– Даруйте, вирвалося, – Клим випив вина.

– Так, візитна картка, – кивнув маленький інспектор. – У зубах небіжчика… його голови. Крові на ній не було. Але самі зуби пошкоджені, досить грубо, брутально. Один навіть відламаний, неакуратно. Їх розтискали гострим предметом. Ніж, стилет, цвях – що завгодно. Чинили так уже потому, як бідака був мертвий. І напевне – потому, як відділили голову від тулуба. Бо, як я вже говорив, крові на картці не лишилося. Якби вбивця порався з тілом до того, бодай крапля та й лишилася б.

– Що це доводить?

– Багато чого, месьє Кошові. Я, – Монтань тицьнув себе в груди, – особисто я про месьє Лорана чув як про відомого промисловця. Та не мав честі бути знайомим особисто. Не знав, який він із себе. Ажани з Пігаль, які мають справу з повіями та їхніми сутенерами, тим більше його не впізнаю́ть. Тепер уявіть собі людську голову, голову чоловіка, в зуби якого лиховісна рука встромила картку Мішеля Лорана. Варіантів відповіді небагато. Або жертва – месьє Лоран. Або страшний злочин, що міг зродитися лише в голові Фантомаса, є попередженням месьє Лорану. В обох випадках треба шукати цю особу, згодні?

– Логічно, – визнав Клим. – Та поки не зовсім розумію, як це кидає підозри на його дружину.

– Подружжя мешкає на бульварі Осман, – сказав маленький інспектор. – Я особисто був там уже за дві години потому, як усе сталося. Прислуга повідомила: месьє і мадам удома нема. Обоє пішли по своїх справах у різний час. Служниці та консьєржці, звісно, не звітують. Я велів знайти в помешканні фото або інший портрет месьє. Після чого повідомив мадемуазель – її хазяїн мертвий, треба негайно розшукати