Читати книгу - "Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вітальня од того набула дуже виразистого вигляду, як пооране зморшками лице старої. Тріщини в стінах, обдерта стеля - все мене захоплювало, а найбільше - паркет: подекуди він провалився, подекуди тремтів, мов кладка, але був чистий, натертий, блискучий. Цікавий дім, він викликав не поблажливість, а величезну повагу до себе. Звісно, кожен рік додавав щось нове до його складного вигляду, до його чарівності, до тепла його дружньої атмосфери, як додавав, зрештою, і небезпек, які чигали по дорозі з вітальні до їдальні.
- Обережно!
В підлозі - дірка. Мені сказали, що в такій ямі неважко й ноги поламати. Ніхто не винен, що тут дірка, це робота часу. У них була манера вельмож, аристократична зневага до будь-яких виправдань. Мені не казали: «Всі ці дірки можна було б позабивати, гроші є, але...» Не казали й іншого - хоч то була чистісінька правда: «Місто здало нам в оренду цей будинок на тридцять років. Місто має й ремонтувати його. Кожне впирається...» До пояснень не вдавались, і ця невимушеність подобалась мені. Хіба що зауважать мимохідь:
- Ох-ох, розвалюється потроху...
Але казали це так легко, що я підозрював: мої нові друзі не дуже тим журяться. Уявіть собі, що тут з’явиться артіль мулярів, теслярів, столярів-червонодеревників, штукатурів, сюди, де все віє минулим, вони принесуть свої блюзнірські знаряддя і за тиждень так змінять будинок, що ви ніколи не впізнаєте його, і вам все здаватиметься, ніби ви в гостях. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, без люків-пасток під ногами - це не дім, а приймальня в ратуші.
Нічого дивного, що дві дівчинки в цьому домі так непомітно зникли. Яке ж тут має бути горище, коли вже в вітальні повно всякої всячини, мов на горищі! Глянеш на якусь шафу і здогадуєшся, що досить прочинити її дверцята - і звідти поваляться паки пожовклих листів, прадідусеві квитанції, зв'язки ключів - їх куди більше, ніж у всьому домі замків, і до жодного замка вони, звісно, не підходять. Ключі настільки непотрібні, що збивають з пантелику, і в уяві постають підземелля, заховані скрині, скарби старовинних золотих монет.
- Будьте ласкаві, до столу.
Ми рушили до їдальні. Переходячи з кімнати в кімнату, я вдихав розлитий скрізь, мов ладан, запах - дух старих бібліотек - з яким не порівняти жодного запаху в світі. Особливо ж подобалось мені, коли розвозили лампи. То були важкі старовинні лампи - їх перевозили з кімнати в кімнату, як у далекі часи мого дитинства - і на стінах од них ворушилися химерні тіні. З’являлись букети вогню і чорні пальми. А потім лампи ставили на місце, береги світла ставали нерухомі, й застигала безкрая пітьма, в якій тихо потріскувало дерево.
Дві дівчинки з'явились знову - так само таємниче, так же мовчки, як перед тим зникли. Поважно сіли до столу. Безперечно, вони вже нагодували своїх собак, пташок і, розчинивши вікна у ясну ніч, з тихим вітром вдихнули пахощів рослин. Тепер же, розгортаючи серветки, вони краєчком ока стежили за мною і зважували, чи можна мене віднести до своїх домашніх тварин. Адже в них була уже ігуана, мангуста, лисиця, мавпа і бджоли. Вся ця компанія жила собі тихо й мирно, мов у новому земному раю. Дівчатка панували над цими тваринами, пестили їх своїми рученятами, годували, напували, розповідали їм казки, і всі, від мангусти до бджіл, слухали.
І, дивлячись на цих двох дівчаток, я чекав, що вони, гострим критичним поглядом оцінивши незнайомця що сидить навпроти, винесуть йому вирок - швидкий, таємничий і остаточний. У дитинстві мої сестри так виводили оцінку гостям, які вперше були у нас за столом. Коли розмова на мить стихала, раптом дзвінко лунало:
- Одинадцять! 14
І ніхто не розумів краси того слова, тільки сестри та я.
Знаючи цю гру, я трохи збентежився. Тим більше, що я відчував: мої судді дуже досвідчені. Це судді, які добре розрізняли підступних звірів і простих, які вміли читати ходу своєї лисиці, визначаючи, в доброму вона гуморі, чи ні, і які так само розуміли й порухи людської душі.
Я милувався їхніми швидкими очима і чистими душами, а проте волів би, щоб вони змінили гру. Побоюючись того «одинадцять», я принижено передавав їм сіль, наливав вино, але, підводячи погляд, щоразу бачив на їхніх обличчях спокійну поважність суддів, яких не можна підкупити.
Навіть лестощі тут нічого не дали б: вони не знали, що таке пиха. Пиха, та не гордість,- вони були такої високої думки про себе, що я не наважився б і сказати їм це. Не збирався я й хизуватись перед ними своїм ремеством, бо то зухвальство - вилізти на вершину платана, щоб тільки подивитись, чи вкрились пір'ям пташенята, і дружньо з ними привітатися.
І поки я їв, дві мої мовчазні феї так пильно стежили за мною, я так часто помічав, як вони крадькома поглядають на мене, що зовсім перестав говорити. Запала тиша, і в тій тиші почулося, як щось легенько засичало на підлозі, зашелестіло під столом, і знову тихо. Я зацікавлено підвів очі. Тоді молодша - вона безперечно була задоволена з свого іспиту, а проте не проминула нагоди підсунути мені ще один пробний камінь,- впиваючись міцними зубами юної дикунки у шматок хліба, пояснила мені невинним тоном, сподіваючись приголомшити мене, варвара:
- Це гадюки.
І замовкла, вдоволена: певно вважала, що цього пояснення досить для всякого, якщо тільки він не круглий дурень. Її сестра кинула на мене швидкий, мов блискавка, погляд, оцінюючи мою першу реакцію, і обидві схилились над своїми тарілками, такі сумирні, такі простодушні, як ніхто в світі.
- А-а!.. Це гадюки...
Звичайно, ці слова у мене просто вирвалися. Щось ковзнуло мені по ногах, торкнулося литок - то були гадюки...
На своє щастя, я всміхнувся. І до того ж невимушено - вони це відчули. Я всміхнувся тому, що мені було весело, що цей дім подобався мені дедалі більше, і ще тому, що мені кортіло більше узнати про гадюк. Старша сестра прийшла мені на допомогу:
- У підлозі під столом дірка, там їхнє
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері», після закриття браузера.