Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— А ти молодця! Веселу назву придумав!

По обидва боки ларка «Пшик-вода» розмістилися перукарні — жіноча і чоловіча. Майстер першої не тільки робив шестимісячну завивку, манікюр, педікюр, а ще й продавав з-під поли французькі шиньйони, виготовлені у Києві на Подолі, та миколаївські парфуми у французьких пляшечках з яскравими імпортними етикетками. У чоловічій перукарні, окрім польок і боксу, стригли ще й наголо, але, як правило, за перерахуванням з райвідділу міліції і продавали «на винос» коньяк, який мав, як і парфуми, теж щось дуже французьке. Принаймні командировочні в це вірили, коли їм називали марки «Сампантре» і «Сампанп'є», але справжній зміст коньяків розбирали тільки після третьої чарки, і всі до одного були переконані, що вони нічим не поступаються перед французькими марочними коньяками, а в чомусь навіть кращі. Мабуть, ці коньяки були цінніші тим, що убійну силу мали однакову, а коштували значно дешевше.

На жіночій перукарні ніби рукою Сідалковського хтось каліграфічно вивів: «Тут працює кращий майстер республіки». Трохи нижче і скромніше стояло пояснення: «Переможець республіканського конкурсу «Чарівниця року». На другій, чоловічій, відчувався графічний почерк Чигиренка-Репнінського: «А тут працює кращий майстер цієї вулиці».

Ковбик продовжував оглядини Кобилятина-Турбінного. Перехожі, вражені його незвичайною ходою заступника паризького мера, зупинялися як укопані і довго дивилися вслід, лоскочучи своїми поглядами його спину.

Позаду Стратона Стратоновича, так метрів за сто, їхав на другій швидкості білою «Волгою» Антон Петрович, Ковбиків водій, якого у «Фіндіпоші» любовно називали Антошею. Антоша носив вічно припухле, як від укусів бджіл, кругле й заспане обличчя, на рожевих щоках його незмінно красувалися відбитки від автомобільних чохлів.

Стратон Стратонович проминув фотоательє, де жовтіла вилиняла об'ява: «Кращий майстер ательє за невеличку плату може завжди збільшити вашу сім'ю». Праворуч — магазин «Риба — м'ясо». Тут на диктовій дощечці хтось написав: «Рубаємо рила за 20 копійок» — і виставив ту дощечку у вітрину. Ковбик повернув на центральну вулицю Кобилятина, в кінці якої виднівся ресторан «Веселий відвідувач», а трохи далі — рідний «Фіндіпош».

Це була найкраща кобилятинська вулиця. На ній зрубали усі старі, розлогі липи і, наслідуючи столицю, Посадили маленькі каштани, які тут чомусь не хотіли рости. Усіх приїжджих, а також різні комісії возили саме цією дорогою, але з таким розрахунком, щоб огляд міста розпочати перед самісіньким обідом, коли шлункові соки вже брали своє. Комісія, як правило, зупиняла свій погляд на ресторані й цим об'єктом, як правило, закінчувала огляд міста. А незабаром у пресі з'являлося повідомлення, що Кобилятин-Турбінний потрапив у число кращих міст області по упорядкуванню і нагороджувався почесним дипломом та грошовою премією, матеріальну частину якої зберігали до наступного урочистого обряду. А тим часом найпопулярнішим знаком у Кобилятині-Турбінному був знак «Людина з лопатою», чорний і масний, як чорнозем, стопроцентний асфальт лежав переважно на подвір'ях власників особняків — навіть у саду, під вишнями.

Обійшовши ресторан «Веселий відвідувач», Ковбик попрямував єдиним по-справжньому впорядкованим провулком, який чомусь прозвали Тещин. Кажуть, тут і справді колись жила чиясь теща, але чия саме — так і не встановили. Та як би там не було, асфальт у цьому провулку був. Стратон Стратонович, зачарований своєю паризькою ходою, наближався Тещиним провулком до території «Фіндіпошу». Чомусь звернув увагу на фіндіпошівський паркан, що почорнів од морозу й вологи і, як і раніше, скидався на смугасту зебру. Свіжовистругані, нефарбовані дошки то там, то тут рябіли посеред дощок старих, зеленкуватих від моху та сірих від часу. Кожна свіжа дошка була прибита тільки вгорі — одним великим цвяхом. Знизу вона легко відсувалася набік і утворювала прохід, через який фіндіпошівці протоптували доріжку до найближчого горілчано-коньячного відділу.

«Цікаво, хто вистругує ці дошки? Невже Ховрашкевич? Той майстер на всі руки. А може, Понюхно? Той за склянку шампіньйози і чотири дошки вистругає. Хоч бери та колючим дротом обтягуй паркан! — думав Стратон Стратонович. — Це ж кожне лінується обійти. Обов'язково до того гастроному через дірку лазити. Солідні ж люди, можна сказати, вчені, а через дірки в паркані лазять. Зайди, скажи: «Стратоне Стратоновичу, а чи не дали б машину до гастроному з'їздити?» Дав би! Що мені — жаль? Бери, якщо лінощі раніше тебе на світ з'явилися…»

У кінотеатрі «Три альбатроси», повз який щойно прокотився Стратон Стратонович у своїй французькій шапці, добра половина глядачів запізнилась на кіножурнал. Ті, що залишилися, й досі стояли й дивилися туди, куди попрямував такою незвичною для Кобилятина ходою Ковбик.

Неголений чолов'яга з колючою щетиною на підборідді, в сірому і такому пожованому костюмі, ніби власник витяг його вранці з рота корови, підкликав до себе двох хлопчаків. У Щетини не було на «Червоне міцне», у хлопців — на кіно. Тремтячою і трохи скарлюченою чи то від морозу, чи то від постійного тримання склянки рукою Щетина показав на спину Стратона Стратоновича, що тільки-но зникла в Тещиному провулку. Хлопчаки закивали головами і кинулися Ковбику навперейми.

Над Кобилятином висів тихий морозний день: хотілося похмелитися, тим більше, що годинник уже давно пробив одинадцяту годину. Щетина нетерпляче позирав на гостинно відчинені двері невеликого фірмового магазину під оригінальною назвою «Червоне вино», в якому ніколи не було вина і завжди продавались (на винос) горілка та коньяки. Багатьох недосвідчених кобилятинців це обурювало, і, виходячи з фірмового магазину, вони неодмінно кивали на вивіску: «Тільки народ обдурюють. Віно, віно!..» Досвідченіші, в тім числі й Щетина, одразу прямували до ларка «Пшик-вода», де в продавщиці з-під поли можна було дістати не тільки пляшку «біоміцину», а й склянку напрокат, а також огірка домашнього посолу, насправді взятого у знаменитій кобилятинській «Вареничній». Славилася вона тим, що і в ній ніколи не було вареників; сиру привозили стільки, що його вистачало якраз на колектив, а відвідувачам продавали самі лише варениці, майстерно закручені з обох боків, що дуже подобалося приїжджим і малюкам.

Десь запахло смаленим. Антоша зупинив автомобіль і почав принюхуватися до шин. Стратон Стратонович потягнув носом свіже морозне повітря, настояне на чистому інеї, але нічого підозрілого не вловив. Щоправда, у скроню йому стукало шосте чуття і начебто щось нашіптувало, але так тихо, що Ковбик ніяк не міг розібрати. Він уже готовий був зупинитися, аби розібратися, що й до чого, але саме в цей час до нього підбігли два юні «фантомаси» і попросили Стратона Стратоновича