Читати книгу - "Метелик"

Я знаю, що це неправда, але для мене краще, щоб він не втратив обличчя перед своїми друзями. І пропоную елегантний вихід.

– Гаразд, оскільки ти підвівся для розмови…

– Я не знав, що Ґалґані – твій друг. Гадав, що це якийсь простак; і ти ж розумієш, Метелику, оскільки ми без копійки, нам треба бабло, щоб влаштувати втечу.

– Атож, це нормально. Маєш право боротися за своє життя, тільки знай, що тут зась. Пошукай деінде.

Він простягає мені руку, я її тисну. Ух! Я вдало виплутався, бо фактично, якби я вбив цього хлопця, то завтра нікуди не поїхав би. Лише пізніше я спохопився, що припустився помилки. Ґалґані повертається зі мною. Я йому кажу:

– Нікому ні слова про цей випадок. Не хочу, щоб отець Деґа мене вилаяв.

Намагаюся переконати Ґалґані забрати патрон, а він на те:

– Завтра, перед відплиттям.

Наступного дня він так гарно зачаївся, що на корабель я зайшов з двома патронами.

Того вечора ніхто з одинадцяти осіб, що живуть у цій камері, ні пари з вуст. Адже в усіх на думці більш-менш одне: це останній день на французькій землі. Кожного більшою чи меншою мірою охопив смуток через те, що доводиться назавжди покидати Францію, набуваючи попереду невідому землю з невідомим способом життя.

Деґа мовчить. Він сидить поруч зі мною коло затягнутих решіткою дверей у коридор, звідки доходить трохи свіжого повітря. Я буквально розчавлений. Ми отримали настільки суперечливі відомості про те, що нас чекає, що вже й не знаю, радіти мені, сумувати чи впасти у відчай.

Усі, з ким я сиджу в цій камері, належать до злочинного світу. Окрім, власне, корсиканця, який народився на каторзі. Усі ці чоловіки перебувають в аморфному стані. Серйозність і значущість моменту наче замурували їм вуста. Сигаретний дим випливає з камери, мовби хмарка, яку витягує в коридор, тож, якщо не хочеш, щоб випалювало очі, сідати треба нижче тієї хмарки. Ніхто не спить, хіба що Андре Байяр, що виправдано, адже він уже втрачав життя. Решта для нього наче несподіваний рай.

Перед очима швидко прокручується фільм про моє життя: дитинство в сім’ї, де всі люблять одне одного, освічені, з гарними манерами, шляхетні; польові квіти, жебоніння струмків, смак горіхів, персиків і слив, якими нас щедро обдаровує сад; пахощі мімози, яка щовесни квітнула перед дверима, зовнішній вигляд будинку, його інтер’єр разом зі звичками моїх рідних – усе це миттю промайнуло перед моїми очима. Це звуковий фільм, де я чую голос моєї бідолашної матері, яка так мене любила, а тоді батька, як завжди, лагідного й доброзичливого, і гавкіт батькової мисливської собаки Клари, яка викликає мене із саду, щоб погратися; дівчатка й хлопчики з мого дитинства, учасники наших розваг у найкращі моменти мого життя, – я переглядаю цей фільм, хоча й не планував його дивитися, показ чарівного ліхтаря, що його моя підсвідомість запалила всупереч моїй волі, напов нивши чарівним зворушенням цю ніч очікування перед стриб ком у велике невідоме майбутнього.

Час підбити підсумки. Отже, мені двадцять шість років, я в прекрасній формі, ношу в собі п’ять тисяч шістсот франків своїх і двадцять п’ять тисяч Ґалґані. Зі мною Деґа, у якого є десять тисяч. Напевно, я можу розраховувати на сорок тисяч, бо якщо Ґалґані нездатний захистити цю суму тут, то на борту корабля чи на Ґвіані це ще менш імовірно. Він це розуміє, тому й не прийшов за своїм патроном. Отже, я можу розраховувати на ці гроші, звісно, забравши із собою Ґалґані; він має ними скористатись, адже гроші його, а не мої. Я використаю їх задля його добра, але й сам скористаюся ними безпосередньо. Сорок тисяч франків – велика сума, тож я зможу легко підкупити помічників, тих, хто відбуває каторгу й хто звільнився, та наглядачів.

Підсумок позитивний. Одразу після прибуття треба тікати разом з Деґа й Ґалґані, це єдине, на чому я маю повністю зосередитися. Торкаюся бістурі – приємно відчувати холод його сталевої рукоятки. Те, що я маю таку небезпечну зброю, надає мені впевненості. Його корисність було доведено в інциденті з арабами. О третій ранку в’язні склали перед решіткою камери одинадцять туго набитих морських мішків з грубої тканини, до кожного прикріплена бірка. Мені вдається розгледіти одну, що звисає крізь решітку. Читаю: «К… П’єр, тридцять років, метр сімдесят три, сорок другий розмір. Взуття – сорок перший, номер у відомості – Х…» К… – це П’єрро-придурок з Бордо, засуджений у Парижі за вбивство на двадцять років примусових робіт.

Він хороший хлопець, людина злочинного середовища, прямий і справедливий, я добре його знаю. Бірка свідчить, наскільки доскіпливою й добре організованою є адміністрація, яка керує каторгою. Так краще, ніж у казармі, де речі видають на око. Тут усе описано, і кожен отримає одяг свого розміру. Через клапан на поверхні мішка помічаю, що це однострій білого кольору з вертикальними червоними смужками. З таким убранням пройти непоміченим навряд чи вдасться.

Я свідомо намагаюся змусити свій мозок викликати в пам’яті образи присяжних, суддів, прокурора тощо. Він категорично відмовляється підкорятися, від нього вдається отримати тільки нормальні образи. І я розумію, що для того, щоб інтенсивно, як було насправді, пережити сцени в Консьєржері й Больє, треба залишатися наодинці, на самоті. Я констатую це з полегшенням і розумію, що колективне життя, яке світить мені попереду, зумовить інші потреби, інші реакції та плани.

П’єрро-придурок підходить до решітки й питає:

– Як ти, Меті?

– А ти?

– Бачиш, я завжди мріяв дістатися до Америки, та, оскільки я гравець, мені не вдавалося назбирати грошей, щоб заплатити за мандрівку. Лягаві вирішили подарувати мені безкоштовну поїздку. Це ж добре, що тут скажеш, чи не так, Меті?

Він говорить природно, у його словах жодного фанфаронства. Відчувається, що він цілком упевнений у собі.

– Безкоштовна подорож до Америки за рахунок лягавих справді має свої переваги. Я волію вирушити на каторгу, ніж відмантачити п’ятнадцять років у французькій одиночці.

– Залишилося дізнатися кінцевий результат, П’єрро. Хіба ні? Сказитись у камері чи померти від фізичної немочі в карцері якоїсь тюряги у Франції ще гірше, ніж відкантуватися від прокази чи жовтої лихоманки – така моя думка.

– Моя також, – каже він.

– Глянь, П’єрро, ось твоя бірка.

Він нахиляється, уважно роздивляється й читає, старанно вимовляючи кожне слово:

– Мені кортить переодягтися, так хочеться розкрити мішок і одягнутися, мені ж нічого не скажуть. Зрештою, ці речі призначені для мене.

– Облиш, почекай, доки скажуть. Навіщо тобі зараз неприємності, П’єре?