Читати книгу - "Нічні сигнали"

Густав спокійно ривком подав наперед обидва сектори газу аж до самої засічки. Завили мотори, Клаус надзвичайно обережно почав набирати висоту. Він перевів подих лише тоді, коли літак виринув з туману. Раптом вони почули запитання пеленгаторщика:

— Що сталося? Чому ви простартували? — І над усіма цими крапками й тире пролунав якийсь незвичайний протяжний звук.

Та ще більше здивувався Клаус, коли в ту ж секунду Вернер що було сили гукнув по СПУ:

— Клаус, негайно повний хід! Повний хід! І мерщій набирай висоту!

Хоч Клаус і Густав спершу й не збагнули, що власне сталося, але не вагаючись підібрали шасі, Клаус знову підняв посадочні закрилки і, в міру того як швидкість зростала, тягнув штурвал на себе. Тільки тепер Вернер пояснив:

— Хіба ви не чули подвійного сигналу «SYS», який перейшов у протяжний звук?

Вони, звичайно, чули, але не знали, що воно могло означати. Поспіхом розповів їм Вернер про характерну звичку свого друга відповідати на сигнали «SОS» і про те, який висновок із цього повинні зробити вони в даному випадку.

— Карлуша хотів перестерегти нас в останню секунду, повірте мені.

Разом з тим він звернув увагу товаришів на те, що вони без будь-якої причини дістали дозвіл на посадку раніше від трьох інших літаків. Клаусу і Густаву це здалося неймовірним.

— Подивіться, — гукнув Аксель. — Он вони літають! — і показав рукою в нічне небо.

Тільки-но есесівець доповів на командному пункті про обставини смерті штабного радиста, як цивільний зажадав терміново зв’язати його з сусіднім аеродромом винищувачів і передав наказ:

«Німецький літак Не-111, розпізнавальні знаки «В-М», з ворожим екіпажем на борту в польоті від аеродрому до лінії фронту. Літак треба за всяку ціну затримати, змусити до посадки або збити».

Почувши це, полковник Обст фон Шенег негайно віддав аналогічне розпорядження літакам своєї ескадри, які ще були в повітрі.

Тим часом Вернер настроївся на радіохвилю командного пункту, як цього вимагав пеленгатор від усіх літаків, бо лише таким шляхом можна було дізнатися, що в цей час робиться в штабі. Весь екіпаж почув наказ пеленгатора літакам «С-О-Н», «Н-Е-Н» і «А-М-Н» негайно і безпощадно атакувати «Берту-Марію», що невідомо як потрапила до рук ворога. Це були ті три машини, які літали поблизу аеродрому. Невдовзі вони помітили, як сигнальні вогні тих літаків повернули слідом за ними. «Берта-Марія» негайно вимкнула свої вогні, і Клаус убавив газ, щоб не було видно полум’я з вихлопних труб. Тепер уже в них не було ніякого вибору. Значить, контррозвідка шукала саме їх.

Через три хвилини перші літаки Ме-109 і Ме-110 піднялися в повітря з льотного поля ескадрильї винищувачів. Почалося переслідування німецькими винищувачами німецького бомбардувальника.

Коротко й по-діловому радились четверо друзів на «Берті-Марії», що робити далі. Аксель швидко переконав своїх товаришів у тому, що кращий і до того ж єдиний вихід — це податися в полон до росіян. Тому Клаус взяв курс на схід і через кілька хвилин знову став надійним пілотом, який робить усе можливе, щоб врятувати життя товаришів. Тільки Вернер все ще роздумував, чому це їм дозволили вилетіти на завдання, а потім почали переслідувати, і як це його другові вдалося в останню хвилину передати їм рятівну пересторогу.

Найрозсудливішим серед екіпажу виявився Аксель. Він був певен, що там унизу докладуть усіх зусиль, щоб перехопити їх. Тому запропонував летіти не прямо на схід, а відхилитися трохи на північ. Клаус звернув увагу на те, що бензину вистачить ненадовго. Хвилин через десять йому доведеться переключатися на запасний бак. Це означало, що вони зможуть летіти щонайбільше сімдесят хвилин. Отже, для польоту обхідним курсом у них лишалося мало часу.

— Нам аби приземлитися по той бік лінії фронту, — сказав Густав.

Але ж якщо вони спробують сісти зразу за лінією фронту, зауважив Клаус, їх обстріляють. Треба летіти якомога далі і, коли вдасться, встановити зв’язок з радянськими друзями, щоб з їхньою допомогою спробувати добратися до якогось радянського аеродрому; інакше нічого й думати про посадку. Там, за лінією фронту, теж стелився туман, і сідати десь у полі, навмання, було рисковано.

Вони продовжували летіти прямо на схід, намагаючись піднятися якомога вище. Вернер гарячково шукав радіохвилю командного пункту винищувачів, бо побоювався, що «Берту-Марію» знайдуть раніше, ніж вона досягне лінії фронту. Але тільки через тридцять хвилин він почув по радіо вказівку винищувачам: «Ворожий літак у квадраті С2-Д1, напрям польоту — схід. Висота — орієнтовно чотири тисячі метрів!» Отже, наземні спостережні пости вже засікли їх. Тепер винищувачі могли з’явитися кожної хвилини.

На щастя, ще була ніч і лише зорі та призахідний місяць трохи освітлювали небо. Але, як вони знали з досвіду, для винищувачів і цього буде досить.

— Сигарет не палити! — попередив Густав.

Жодна іскорка не повинна виказати їх. Вернер напружено чекав нових сигналів з командного пункту. Раптом перехопив радіограму якогось винищувача: «Метрів за тисячу над собою тільки-но помітив тінь!» І тут інший голос додав: «Це він! Набирай висоту!»

Їх таки побачили! За кілька хвилин винищувачі досягнуть їхньої висоти, а до лінії фронту все ще лишається щонайменше п’ятнадцять хвилин. Хоч би принаймні кілька хмарин дали змогу сховатися від чужих очей! Але ніде нічого, крім туману, що стелеться по землі. Що ж робити? Стріляти в своїх же колег — німецьких льотчиків? Вони однодушно вирішили не робити цього, поки ще є якийсь інший вихід. Ті ж бо не знали, яка доля спіткала їх, очевидно, навіть не знали, що в переслідуваній ними машині сидять німці.

— Винищувачі за нами зліва! — гукнув по СПУ Аксель.

На фоні темної землі він розгледів полум’я вихлопних труб літака. В цей час він лежав у своїй «ванні» й роздумував над тим, як їм вирватись живими з цієї халепи, його охопив шалений гнів проти тих, хто