read-books.club » Детективи » Знайти і затримати 📚 - Українською

Читати книгу - "Знайти і затримати"

188
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Знайти і затримати" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 34
Перейти на сторінку:
село Тарасівна. Там живе колишня партизанка Бакуш Уляна Макарівна. Ми з батьком щороку навідуємо її, — пояснив Юрко.

— Юро, а співати тут можна? — запитала Клава.

— Звичайно.

Клава обвела нас поглядом, ніби запрошуючи підтримати її, і неголосно, проникливо й урочисто заспівала:


Степом, степом Йшли у бій солдати. Степом, степом – Даль заволокло… Мати, мати Стала коло хати…

У неї приємний грудний голос з багатьма відтінками, що передавали найтонші порухи душі.

Я й собі підхопила слова, а за мною тенором Макс. Не співав Юрко, сидів похнюплений і зчужілий. Тужлива мелодія лебеділа лісом і губилася між деревами. Нам теж було невесело: лагідний смуток і печаль обіймали серце, будили гіркі спогади, бо війна не обминула наших родин. Я кивнула Юркові, мовляв, чого по співаєш, а він, мов німий, показав на горло — безголосий… Останні слова пісні «спить вічним сном» Клава двічі повторила сама. Ми сиділи принишклі…

— Я, щоб тоді жив, утік би на фронт, — зненацька сказав Юра.

— Ти?! Зі своїм зором? — вихопилось у мене. — Ох і навоював би!..

— До речі, я в дитинстві не носив окуляри, — ображено буркнув Юра й одвернувся.

Я подумала, що бовкнула дурницю. Проте не знала, як виправити становище, щоб не гнівався Юрко. І мені стало шкода його, бо не винен, що зіпсувався зір. Мені хотілося сказати йому щось втішне і приємне, коли долинув далекий звук пострілу. Ми здивовано перезирнулися.

— Що це? — запитав я.

— Хтось вистрілив, — недбало сказав Максим.

— Може, браконьєри? — насторожилась Клава.

— Браконьєри… — Макс зверхньо скривив губи. — Тут ні косуль, ні оленів.

Я помітила, що Юрко не чув ні пострілу, ні нашої розмови, а над чимось міркував, задумливо протираючи скельця окулярів.

— Я хочу води. Ви взяли з собою воду? — вередливо запитала Клава.

Максим і Юрій перезирнулися.

— Звідси недалеко джерело, — сказав Юрій і показав рукою.

— Давай, Клаво, підемо разом, — визвався Максим.

— Еге, йдіть, молодята, — зненацька зірвалося у мене з язика. — А ми почекаємо, ми терплячі.

— Марино! — сторопіла Клава. — А ти завидюща…

Я — мов у рот води набрала, бо таки справді заздрила їй. Лише прикро, що Клавка те відчувала. Вона пішла з Максимом, а я крадькома провела їх поглядом. Здогадувалась, якої води їм забаглося. Скоса зиркнула на Юрка, непоказного, і подумала: а чи наважився б він поцілувати мене? І навіть не уявила собі тої миті, та й не дуже мені того кортіло. Признатися, не хотіла залишатись із ним наодинці, слухати вірші, які починали набридати. Та й зіпсувався настрій через Клаву й Максима.

Враз там, куди пішли Максим і Клава, замигтіло щось, голубе. Хтось біг. Ага, он він, біжить до нас оглядаючись. На ньому лляна синювата сорочка навипуск з мереживом на комірці. Молодий, але старший за нас, чубчик над лобом, вузькі очі. Нижчий від Макса, проте важчий. Його вже помітив Юрко.

Незнайомий вийшов на галявину, оцінююче, непривітно оглянув нас, потім наш транспорт.

— Тут ніхто не з'являвся? — став перед нами, заклав руки в кишені.

Юрко, поправивши окуляри, розглядав його, мов дивовижний експонат.

— Ніхто. А що, ви когось загубили? — грайливо, наче штовхнув мене біс, повела я плечима.

— Товариша. Домовились зустрітись, а його ще нема. І де ж він?! — Незнайомий розгублено роззирнувся навкруги, підійшов до землянки, заглянув усередину, наче там міг сховатись його товариш.

— Сідай, — запросив незнайомого Юра, — почекай свого друга.

Хлопець сів біля мене, й від нього війнуло міцним духом поту, ніби він довго й важко працював. А справді: чого це він і його товариш не на роботі? Я ковзнула поглядом по його грубій, короткопалій руці, порослій рудим волоссям, що впиралася в коліно розчепіреною п'ятірнею з чорними рисками бруду під нігтями. Мабуть, подумала я, порався коло землі. І, щоб Юрко не розпитував про його друга, я встряла у розмову.

— А хто там стріляв, ви не бачили?

Він здригнувся й різко повернув голову на короткій товстій шиї, зиркнув на мене зеленими очима, аж мені чомусь затерпли ноги.

— Стріляли… пастушки із самопала, — і кивнув на мотоцикли. — Може, підвезете мене до міста?

— Нас четверо, — відповів Юрко.

Незнайомець недовірливо скривив губи.

— Де ж решта?

— Макс і Клава пішли до джерела, — сказала я.

— Я їх там не бачив, — заперечив незнайомець.

Авжеж, подумала я, їм так хотілося води, як мені зараз танцювати.

— Хто ж водить ці машини? Часом не ти? — у прийшлого прозвучала іронія в голосі, натяк на окуляри Юрія.

Але Юрко не розібрав прихованого кепкування.

— Куди мені… — із жалем сказав. — На моторолері Марина…

— Та ну? — незнайомець ляснув себе по коліні. — Не вірю! Хоч убий, а не вірю!

— Доказати?

— Спробуй, подивлюсь.

Я звелась і пішла до «Чезети».

— Ходімте, покатаю. Чи боїтесь? — задирливо кинула йому.

— З великим задоволенням, — схопився з колоди. — Люблю з вітерцем.

Він порівнявся зі мною. Його тонкі губи кривились у зверхній посмішці. Мене аж злість взяла. Не терплю, коли вважають ні на що не здатною. Я почала заводити моторолер, як позаду пролунало відчайдушно й злякано:

— Шакула! Стій! Стій!..

Я побачила за колодою, за спиною Юрка, що встав і вражено витріщився, високого чорнявого хлопця у брудній жовтій футболці. Блідий, розпатланий, він спирався на дрючок і важко дихав. Шакула метнувся до товариша.

1 ... 13 14 15 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знайти і затримати"