Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Та куди ж нам тепер? — Валерик відчув, що його починає бити дрож.
— Такий наказ… Щоб хто чим зможе і як зможе. Підводами, машинами, пішки. Ми — пішки. Бо де ж та машина чи підвода?..
— Але ж куди? — допитувався Валерик. Він ще ніяк не міг до кінця збагнути того, що сталося.
— Куди ж, як не на Севастополь. Іншого шляху немає. Батько хапливо складав у скриньку шевський струмент, щось клав у мішечок, який Валерикові вже довелося пронести не одну сотню кілометрів, час від часу зупинявся, дослухаючись, що робиться на вулиці.
А досі спокійна вулиця вже ожила, загомоніла тривожно, зацокотіла колесами візків…
І знову йдуть вони на південь.
Знову — плач маленьких дітей, яких так несподівано розбудили серед ночі.
А дорослі йдуть мовчки, міцно стиснувши у великому горі уста.
Мовчить і Валерик. Йому все ще не віриться, що він знову тікає від німецьких фашистів і шукає притулку. Не віриться, бо не міг же він знати точно, що справді сталося.
А сталося таке: 28 жовтня фашисти прорвали Ішунські позиції і розтеклися, як чорна каламуть, в кількох напрямках одразу — на Феодосію, Керч, Євпаторію, Сімферополь і Севастополь. Тисячі танків і літаків кинув ворог у бій. Сотні тисяч солдат і офіцерів, мов скажені собаки, рвонулися вперед. Гітлер наказав їм узяти Севастополь з ходу, за кілька днів.
Ще не знав усього цього Валерик. Він ішов отупілий, пригнічений, сповнений горя і ненависті, і думав лише одне: «Що ж буде далі?..»
НИЖНІЙ ЧОРГУН
По дорозі їх догнали наші війська.
Сталося це несподівано. Ззаду, спереду, ліворуч і праворуч загуркотіли танки і танкетки, закушпелили автомашини з людьми і різним військовим спорядженням. А за ними невеликими підрозділами, а то й по кілька чоловік та поодинці сунули солдати і матроси. На них жаль було дивитись: розхристані, брудні, неголені, з запаленими очима і сірими перетомленими обличчями — так і видно, що це — армія, яка не перемагає, а відходить.
Поранені тяглися окремо, збившись у гуртки. Той шкандибає, спираючись на милицю чи на плече товариша, у того рука на підв'язці, а ще в іншого обмотана голова закривавленими бинтами. Тяжкопоранених везли на підводах та автомашинах. Сумнішої картини Балерин ще не бачив.
Швидко світало. Попереду чіткіше вимальовувалися круті гори, вкриті лісами та жовто-сірими валунами. Схил однієї гори забілів цяточками хат.
— То Чоргун, — показав Балерин. — Я там був.
— Підемо разом з військом, — промовив батько. — Щоб нас не наздогнали німці.
Але в Чоргуні всіх цивільних зупинили, наказали розташовуватись, хто де зможе.
Хати в селі в одному місці розкидані, в іншому — тісно туляться одна до одної.
Батькову увагу чомусь привернула та, що на горбочку. Вона й не окремо, але й не в отій тісняві дахів та стін.
Двір огороджений низеньким, до колін, парканчиком, викладеним з дикого каменю, якого тут навколо скільки завгодно. Воріт немає зовсім. А в проломі, де мали б бути ворота чи хоч би хвірточка, стоїть жінка із складеними на грудях руками і мовчазно та сумно дивиться на військо, що проходить мимо.
— Драстуйте, — привітався батько, ставлячи на землю свою скриньку. — Скажіть, чи знайдеться у вас місце для нас двох?
Жінка не розпитувала, хто вони й звідки, співчутливо відповіла:
— Куди ж вам діватися? Заходьте.
Уже в хаті вона сказала, що зовуть її Марія Іванівна і що вона навіть рада людям — буде з ким хоч душу відвести.
— А ви ж звідки самі будете? — аж тепер поцікавилась вона.
— Та як вам сказати? Самі-то ми з Чернівців, а війна закинула аж у Бахчисарай… А тепер і там не всиділи.
— Ой, доле ти наша… — скрушно похитала головою жінка. Голос у неї лагідний і жалісливий. — І коли воно все оце кінчиться? Невже ж і ми під німцем опинимось?
— А ви наперед не млійте душею, Маріє Іванівно. Бачили вже і японців, і фіннів, і німців. Незугарні вони з нами воювати… Кажуть: «Бере, бере вовк, та й його візьме».
— Дай боже, дай… — жалісливо промовила жінка. — А ви ж що робити будете?
— Я — швець за професією. Так що взуття різне шитиму. І полагоджу, коли хто принесе. І вам пошию та підлатаю, що треба.
— Гаразд, гаразд, — видно, жінці зовсім байдуже, хто в неї житиме, швець чи кравець, аби людина була добра. Вона попереджує: — Тільки ви тут не дуже розбалакуйтесь, як до вас приходитимуть, всякі є… Ось біля нас живе Абдула, татарин, боюсь я його. Лихий чоловік…
— А мені що? — каже батько. — Мені з ним дітей не хрестити. Він собі живе, а я собі житиму.
Показавши, де умиватись, де спати, жінка пішла у своїх справах. А батько, діставши аркушик паперу та хімічний олівець, написав великими літерами:
«ШИЮ І РЕМОНТУЮ ВЗУТТЯ З ТОВАРУ ЗАМОВЦЯ».
Потім подумав трохи і ще дописав:
«З ГАРАНТІЄЮ».
Витяг з своєї скриньки чотири цвяшки, взяв молоток і прибив оголошення до стовпа, вкопаного над дорогою біля паркану.
— Тепер ми з тобою, сину, кустарі. Кустарі-одинаки, — невесело
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані твори в двох томах. Том I», після закриття браузера.