Читати книгу - "Чужі скелети"

нагору — дерев’яні щаблини місцями розсохлися і стогнали під ногами. Двері горища захищав такий самий висячий замок, як і підвальну ляду. Тільки, здається, старіший — горищем, видко, тітка користувалася нечасто. Зрозуміло, куди їй з її здоров’ям лазити сюди!

Знявши замок і відчинивши дверцята, Антон заліз на горище. Випростався, вдихнув на повні груди запах застарілого пилу, змішаний зі стійкими пахощами старого приміщення, в якому колись давно зберігали сіно, цибулю чи щось таке, рослинного походження. Старих скринь із сімейними скарбами й секретами, попри потаємні сподівання, на порошному горищі не знайшлося. Як не було тут і освітлення: всього світла — те, що проникало знадвору крізь дверний отвір.

Антон усе ж таки пройшовся горищем, присвічуючи собі тоненьким промінчиком ліхтарика від мобільного телефону, не знайшов не лише нічого цікавого й корисного, а взагалі — нічого, і виліз назад. Дверей не зачинив, але драбини не прибрав. Зробив собі ще одну замітку: з часом переобладнати горище на щось на взірець мансарди, перетворити його на житлове приміщення, а за великим рахунком — позбутися його, добудувавши половину поверху вгору.

Тепер недослідженим лишився тільки погріб.

З якого невідомо для чого повитягали все, що там зберігалося. Цікаво, хто це зробив, для чого і що там тепер, адже льох акуратно замкнений на замок.

У передпокої далі стояла стійка суміш запахів, у якій вчувався і дещо незвичний, гнилосно-солодкуватий дух. Антон, роздивившись і подумавши пару секунд, знайшов вимикач, який засвічував світло в підвалі: якщо на горищі електрика не потрібна, то в льосі без неї не обійтися. Клацнув, але крізь тоненькі щілини в дошках ляди світло після цього не пробилося. Значить, і там нема лампочки. Перегоріла?

Присівши біля ляди, Антон застромив останній невикористаний ключ на в’язці в замок, повернув. З брязкотом витяг дужку з пазів. Ривком відкинув ляду.

Звідти відразу густо потягнуло моргом.

Іншого визначення Сахновському на думку просто не спало. Як лікар він бував у трупарнях. Нечасто, він же не патологоанатом. Але достатньо для того, аби ні з чим не сплутати цей важкий дух.

Запах смерті.

Вниз вела металева драбина. Тепер уже точно передчуваючи щось погане, Антон обережно нахилився, просунув руку з мобільником у широкий квадратний отвір підземелля, посвітив. Тоненького промінчика виявилося недосить, проте очі поступово звикли до темряви, та ще й сонячне світло знадвору додавалося. Кліпнувши кілька разів очима, Сахновський нарешті розгледів у найдальшому кутку порожнього льоху обриси людського тіла.

— Е! — вихопилося в Антона.

Жодної реакції. Жодного руху. Мертва моторошна тиша. І запах, від якого починало нудити — запах плоті, яка поволі невідворотно розкладається.

Там, усередині, в льосі, була смерть.

І темна постать уночі за вікном — постать вісника смерті…

Не тямлячи до кінця, для чого він це робить, Антон Сахновський підвівся, пройшов на кухню, взяв там найбільшого кухонного ножа. Тоді швиденько пробігся очима по поличках і знайшов те, на що вчора кілька разів натикався поглядом — стару свічу, за підсвічник якій правила майонезна баночка. Тут-таки, біля плити, лежали сірники. Запалив ґнотик, повернувся до погреба і, далі доладно не пояснюючи собі, чому не викликає міліції і взагалі — чому не поспішає кликати на допомогу, Антон, тримаючи в одній руці ножа, в другій — запалену свічку, повільно, підтримуючи рівновагу рукою з ножем, спустився в льох.

Тьмяний вогник освітив невеличке підземелля. Під стелею висів-таки електричний дріт із патроном, призначеним для лампочки. Та самої лампочки не було — викрутили. А в найтемнішому кутку справді лежала людина обличчям донизу.

Простягнувши перед собою руку з ножем, Антон легенько торкнувся тіла вістрям.

Нічого. Жодних ознак життя.

Тоді Сахновський кинув ножа на бетоновану підлогу, нахилився, потягнув людину за плече, повертаючи до себе обличчям.

На нього глянуло лице, яке гримаса смерті спотворила ще більше. Це був чоловік, зарослий неохайною бородою і густими патлами, які давно не знали гребінця. Ковзнувши поглядом нижче і присвітивши собі, Антон побачив міцно зв'язані ноги і руки, скручені за спиною.

Ноги обплутувала мотузка.

Зап’ястки міцно тримав тонкий дріт.

По краях виднілася засохла кров — полонений до найостаннішої миті боровся, намагаючись виборсатися і хоч якось звільнити руки. Та замість того дріт сильніше впивався в тіло, роздираючи шкіру до крові. По суті, зап’ястки полоненого перетворилися на одну суцільну криваву рану.

Рот забили кляпом, замотавши зверху широким скотчем, для надійності обернувши кілька разів.

Задихнутися полонений не міг — ніздрі лишалися вільними. Проте особливо не міг і рухатися. Хіба качатися по твердій холодній підлозі. А головне — не міг кричати.

Здивувавшись своєму спокою, Антон роздивився мерця з ніг до голови. Синці на обличчі, але жодної рани на тілі. Його не зарізали, не застрелили, не зарубали.

Цього чоловіка скрутили, заткнули йому рота і залишили тут, у погребі будинку його покійної тітки, помирати.

Витягши перед цим усе їстівне з льоху.

Труп лежав тут давно — це відчувається по запаху. Процес тліну почався не так скоро, бо у погребі було прохолодно. Не холодильник, звісно, але й не свіже повітря і відкрите сонце.

Минулу ніч він, Антон Сахновський, провів під одним дахом із мертвяком.

Частина друга
Брат знайшовся
1.

Хата покійної Галини Смерічки перетворилася на місце скоєння злочину.

Мертве тіло не квапилися витягати — спочатку експерти докладно зафіксували його розташування, тільки потім міліцейські сержанти, матюкаючись крізь зуби, витягнули труп на поверхню. Санітари «швидкої» принципово відмовилися цим займатися: мовляв, їхнє діло — завантажити мертве тіло в машину і завезти в