Читати книгу - "Пісня про Гайавату"

своєю
Розбивав Червоні Скелі,
Пробивав в горі печери
І кричав, і стукав гнівно:
"Відчини! Я — Гаявата!"
Та Владика Гір не слухав,
Не озвавсь до Гаявати
Із своїх печер похмурих,
Із безодні кам'яної.

І простяг він руки вгору,
І покликав Енімікі
І Вевесімо на поміч.
І прийшли вони на землю
З ніччю, з вихором, вітрами,

Пронеслись над Гітчі-Гюмі
З Верхогір'я Громового,
І злякався По-Пок-Ківіс
Грому, гуркоту страшного,
І злякався стріл вогняних,
Стріл Вевесімо страшної,
Затремтів, припав, зігнувся.

Кам'яні Червоні Скелі
Раптом блискавка розбила,
Над печерними дверима
Вдарив грім і крикнув гнівно:
"Де тут, де тут По-Пок-Ківіс?!"
І розсипалися скелі,
І звалився на руїни,
Впав лукавий По-Пок-Ківіо,
Баламут і Єнадізі.
Нахилився Гаявата,
Вийняв дух його із тіла
І сказав: "О По-Пок-Ківіс!
Ну, людиною тепер ти
Вже не зробишся ніколи,
Вже не будеш безтурботно
Танцювати і сміятись.
Тільки високо під небом
Будеш плавати, шугати,
Будеш ти Кіню на небі,
Бойовим орлом могучим!"

А перекази в народі,
А пісні, казки і досі
Ще живуть про Єнадізі.

І коли в селі зимою
Завірюхи затанцюють
І у димарі вігваму
Заспіває буйний вітер,—
"Се лукавий По-Пок-Ківіс
Так танцює, так шаліє!" —
Кажуть люде між собою.

XVIII

СМЕРТЬ КВАЗІНДА

Слава Квазінда далеко
Розлетілася по світу,
Вінхуперників не бачив,
Не стрівав для себе рівних.
І лукаве, хитре плем'я
Лютих гномів і пігмеїв,
Лютих духів Пок-Веджис
Вбити Квазінда поклало.

"Та коли відважний Квазінд,
Всім ненависний нам Квазінд,
Поживе на світі довше,
Все руйнуючи без жалю,
Всі дивуючи народи
Духом-силою своєю,—
Що ж з самими нами буде? —

Говорили Пок-Веджис.—
Він розтопче нас, роздавить,
Він підводним лютим духам
Всіх нас кине на поживу!"

Так, зібравшись на нараду,
Говорили Пок-Веджис
І його поклали вбити,
Так, убити і навіки
Світ позбавити від його.

Сила Квазінда і кволість
Тільки в тімені ховались;
Так, його у тім'я тільки
Можна ранити смертельно,
Але зброєю чудною:
Тільки шишкою з ялини.
І ніхто не знав на світі
Тайни дивної сієї.
Знали тільки Пок-Веджис,
Знали тільки злі пігмеї,
Як їм ворога згубити.

І з ялин блакитних шишок
По лісах над Такваміно
Назбирали злі пігмеї
І на березі сховали,
На Червоних диких Скелях,
Що звисають над водою.
А самі в кущах засіли
І плавця чекати стали.

Се було опівдні влітку;
Не гойдалося повітря,
Нерухомо спали тіні,
І застигла наче річка.
А над нею пробігали,
Сяли іскрами комахи,
І розносилось далеко
їх дзижчання стоголосе,
Бойові пісні і крики.
Плив по річці дужий Квазінд,
Вниз по річці плив ліниво,
По дрімливій Такваміно.
Спека дня його стомила,
Тиша дня його приспала.

І спустився непомітно
Понад ним Дух Сну, Непавін,
По гілках беріз плакучих,
Що схилялись над водою.
Він спустився разом з військом
На чолі незримих духів;
По гілках зійшов Непавін,
Став він бабкою літати,
Став кружляти Деш-кво-ніші
Над плавцем безсилим, сонним.

Квазінд чув неясний шепіт,
Мов зітхання тихе сосон,
Мов далекий плескіт моря,
Мов далекий шум прибою —
І відчув удари Квазінд,
Томагауків удари,

Що у тім'я прямо били,
Що уміло керувались
Військом Духів Сну, Непавін.
І від першого удару
Підтяла його дрімота,
А від другого — безсило
Кинув він весло в пірогу,
А від третього покрилась
Вся околиця пітьмою,
І заснув, забувся Квазінд.

Так і плив він вниз по річці,
Як сліпий, сидів в пірозі,
Сонний плив по Такваміно
Під зеленими лісами,
Під берізками стрункими,
Мимо засіди пігмеїв,
Мимо табору пігмеїв.

А ялин блакитні шишки
Градом з берега летіли,
В тім'я Квазінда летіли.
"Смерть йому!" — почувся голос,
Наглий поклик Пок-Веджис.

І упав на бік піроги,
І звалився в воду Квазінд,
Головою вниз, як видра,
В воду сонну він звалився.
Перекинулась пірога,
Поплила кудись, безвільна,
Вниз по річці Такваміно.

Так могучий Квазінд згинув,
Та ім'я його ще довго
Береглося у народу.
І коли в лісах зимою
Лютували, вили бурі,
З тріском гнули і ламали
На деревах голих віти,
"Квазінд,— люде говорили,—
Се на огнище збирає
Хмиз сухий для себе Квазінд!"

XIX

ПРИВИДИ

Ой один орел ніколи
Не спускається в пустелі
Над пораненим бізоном,
А за ним летить і другий,
А за другим в синім небі
Зараз з'явиться і третій,
І повітря незабаром
Потемніє, почорніє
Від широких крил орлиних.

І біда одна не ходить,
А одна пильнує другу,—
Не пройшло одно ще лихо,
А ідуть уже і другі
І над здобиччю кружляють,
В'ються, наче птахи чорні,—
І від розпачу, скорботи
Білий світ аж почорніє.

На похмуру Північ знову
Дужий Пібоан вернувся!
Крижаним своїм диханням
Обернув він воду в камінь
На річках і на озерах.
З кіс струсив він платки снігу,
І поля укрились білим
Рівним килимом блискучим,
Наче їх зрівняв рукою
Гітчі-Маніто могучий.

По лісах у завірюху
Звіролов бродив на лижах,
А в селі, в вігвамах теплих,
Скрізь жіноцтво працювало,
Молотило кукурудзу
І вичинювало шкіри,
А безжурна молодь грала,
Забавлялась, танцювала,
Жваво бігала на лижах.

Раз увечері в вігвамі
З Міннегагою Нокоміс
За роботою сиділа
І уважно прислухалась,
Чи не чути, чи не йде ще
З полювання Гаявата.

Сяйво огнища лилося,
Червонило їх обличчя
І в очах Нокоміс грало
Блиском місяця блідого,
А в очах у Міннегаги —
Блиском сонця над водою.
Дим, збираючись клубками,

Вилітав в димар над ними,
А за ними вигинались
По кутках вігваму тіні.

І одсунулась запонка
Непомітно над порогом;
Розгорілося в вігвамі,
Дужче дим розхвилювався,
І дві жінки, не озвавшись,
Без звичайного привіту
Тихо стали на порозі,
Перебігли по вігваму
І в кутку найдальшім, темнім
Сіли враз і затаїлись.

По обличчю, по убранню
Се були жінки-чужинки:
Блідолиці і похмурі,
Повні смутку, повні туги,
Із кутка вони дивились
І трусились, наче мерзли.

Чи не Вітер се Північний
Виє в комині вігваму?
Чи сова се, Куку-кугу,
Застогнала в темнім лісі?
І озвавсь таємний голос:
"Се воскресли душі мертвих,
Се вони прийшли на землю
Із ясних Країн Поніма,
Із ясного Того Світу".

Незабаром з полювання
Повернувся Гаявата,
Запорошений снігами
І з оленем за плечима.

І під ноги Міннегаги
Він поклав свого оленя
І ще кращим, ще милішим
Здався їй у сю хвилину,
Ніж в той час, коли за нею
Він прийшов у край Да котів,
Скинув здобич перед нею,
Щоб без слів сказати любій
Про свою любов і намір.

А коли назад оглянувсь
І жінок-чужинок вгледів,
Що сиділи затаївшись,
Він сказав до себе: "Хто се?..
Дивні гості Міннегаги!"
Та розпитувать не став їх,
Тільки лагідно, привітно
Запросив їх гостювати,
Поки схочуть, поки можна.

Та чужинки не озвались,
Не промовили ні слова,
А коли дали вечерю
І розрізали оленя,
Із кутка вони схопились
І накинулись на страву.
З'їли частку Міннегаги,
Не питаючи, забрали
Ніжний білий жир оленя,
Як голодні звірі, з'їли
І в куток сховались знову,
У найдальший, найтсмніший

Не озвалась Міннегага,
Не озвався Гаявата,
Не озвалась і Нокоміс,

42

Не поремствували навіть,
Все промовчали, стерпіли.
Тільки журно Міннегага
Тихим голосом сказала:
"їх жорстокий голод мучить,
Хай беруть усе, що хочуть,
Хай їдять,— їх голод мучить".

В синім небі зір багато
Засвітилось і погасло,
І багато днів струсили
З себе темні, чорні ночі,
Як дерева платки снігу.
День за днем сиділи мовчки
Дивні гості у вігвамі,
А вночі,— в негоду навіть,
В ближній ліс вони ходили,
Щоб набрать шишок соснових,
Щоб набрать гілля для топки,
А коли світало, знову
Повертались до вігваму.

І щодня, як Гаявата
Повертався з полювання
І вечерю подавали,
Із кутка свого, як звірі,
Гості кидались на страву,
Не питаючись, хапали
Ніжний білий жир оленя,
їли частку Міннсгаги
І в куток ховались знову.

І не кинув Гаявата
Навіть погляду докору,
Не розсердилась ні разу,

Не обурилась Нокоміс,
І ніколи не сказала
Навіть слова Міннегага:
Все вони терпіли мовчки,
Щоб ні поглядом, ні словом
Не образити чужинок,
Не зламати права гостя.

Раз вночі, коли журливо
Гасло огнище червоне,
Ледве блимало, тремтіло
В тихій сутіні вігваму,
Враз прокинувсь Гаявата
І почув чиїсь зітхання
І скорботні голосіння.

З ліжка встав він обережно,
З волохатих шкур бізона,
І, одкинувши завісу
Із оленячої шкури,
Він угледів, що се тіні,
Гості стогнуть і зітхають,
Гірко плачуть в тиші ночі!

І озвався він: "О гості!
Що шматує ваше серце?
Що примушує ридати?
Може, в час лихий Нокоміс
Вас образила як-небудь
І забула Міннегага
Обов'язки господарки?"

Тіні стихли, перестали
Гірко скаржитись, ридати
І сказали тихо-тихо:

"Ми покійних, мертвих душі,
Що жили колись між вами,
Ми прийшли з Країн Поніма —
З Того Світу ми вернулись,
Щоб живих вас напутити.

Стогін туги, плач скорботи
Чути в Селищах Блаженних:
То