Читати книгу - "Пісня про Гайавату"

сором Міннегазі.

І, співаючи безжурно
Та посвистуючи білкам,
Лісом він ішов, а білки
Гризли жолуді на вітах
І шкарлупою шпурляли.
Він співав пташкам безжурно,
А пташки з гілок зелених
Так же весело і дзвінко
По-Пок-Ківісу кричали.

Він нікуди не ховався.
Безтурботно ліг на скелі
І дививсь на Гітчі-Гюмі,
І злорадно ждав на скелі
Повороту Гаявати.

Вільно він розкидав руки
І лежав, дрімав під сонцем.
Десь під ним шуміли хвилі.
Тихо билися об берег,
А над ним блакитним морем
Розлилось і сяло небо.
Навкруги пташки літали,
З криком зграями носились,
Майже крилами черкали
По-Пок-Ківіса на скелі.

І убив він їх багато!
Він десятками їх кидав
Із високих скель у море,
Просто в хвилі Птчі-Гюмі.
І Кайошк його пізнала,
Закричала бідна чайка:
"Се лукавий По-Пок— Ківіс
Нищить нас і вибиває!
Де ж се брат наш, Гаявата?
Сповістіть же Гаявату!"

XVII

ПОГОНЯ ЗА ПО-ПОК-КІВІСОМ

Розпалився лютим гнівом,
Як додому повернувся,
Як угледів колотнечу,
Як довідавсь Гаявата,
Що накоїв По-Пок-Ківіс.

Задихався він від гніву,
Зуби стиснувши, він кидав
По-Пок-Ківісу прокльони,
Бурмотів, гудів, як шершень.
"Я уб'ю його,— сказав він,—
Не втече від мене злодій,
Як би швидко не тікав він.
Як би довго не шукав я,—
Але гнів мій переможе,
Моя помста не пристане!"

Зараз він сусід покликав
І пустився доганяти
По-Пок-Ківіса по сліду,
По лісах, де він проходив,
По лісах на Гітчі-Гюмі;
Та ніхто з ним не зустрівся,
Відшукали тільки місце
На траві, в кущах чорниці,
Де лежав він на спочинку
І прим'яв квітки і трави.

Аж на Мускоде зеленій,
Під горою, у долині
Показався По-Пок-Ківіс.
Біжачи, він обернувся,
Подививсь, махнув рукою —
І пропав.
А Гаявата
Навздогін з гори гукає:
"Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,—
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!"

Через скелі, через багна,
По кущах, по диких нетрях
Біг лукавий По-Пок-Ківіс,
Плигав він, неначе сарна,
І, нарешті, став, спинився
Над ставком в гаю, на гребл
На збудованій бобрами,
Серед тихої долини,
Над потоком нерухомим,

Над затоном сонним, мертвим,
Де в воді росли дерева,
Де росли лілеї жовті,
Де шуміли очерети.

Над затоном По-Пок-Ківіс
Став на гатці, а крізь неї,
Крізь сучки вода цідилась,
І текли по ній струмочки.
І бобер з затону виплив
І, угледівши на греблі
Несподіваного гостя,
Став здивовано дивитись,
Став він гостя розглядати.

Над затоном По-Пок-Ківіс
Перед ним стояв в задумі.
По ногах його точились
І лились струмочки срібні.
І з бобром заговорив він,
До бобра він так звернувся:
"Мій Аміку! Ти дозволиш
Відпочить в вігвамі в тебе,
В холодку води спочити?
Оберни мене в Аміка!"

Той замислився, подумав
І озвався обережно:
"Дай попереду пораджусь,
Поміркую з товариством".
І, сказавши, наче камінь,

Опустивсь, сховався в воду,
Зник в зелених очеретах,
Під лілеями, під листям.

Над затоном По-Пок-Ківіс
Довго ждав бобра на гатці.
По ногах його струмочки
Плюскотіли і точились,
Пробігали через греблю
І на камені скакали,
І, як срібло, розливались
Між камінням по долині.
Навкруги зеленим листям
Ліс шумів, гілля гойдалось,
І крізь його світло й тіні
По землі перебігали.

Тихо, мовчки, по одному
Попливли бобри до греблі:
Обережно зачорніла
Голова, за нею — друга.
Незабаром став широкий
Почорнів і ними вкрився,
Заблищав увесь від лиску.

І до них лукаво, хитро
Так звернувся По-Пок-Ківіс:
"Друзі любі! Як спокійно,
Тихо як у вас в вігвамах!
Всі досвідчені, розумні,
Всі на вигадки багаті,—
Оберніть же, любі друзі,
І мене в бобра, в Аміка!"

"Що ж, гаразд! — Амік озвався,
Цар бобрів, Амік озвався. —
Опускайся з нами в воду,
Опускайся в став з бобрами!"

Мовчки в тихий став з бобрами
Опустився По-Пок-Ківіс,
Чорним, рівним і блискучим
Стало все його убрання,
А хвости лисиць на п'ятах
Збіглись в хвіст товстий і чорний —
І бобром став По-Пок-Ківіс.

"Любі друзі! — знов сказав він.—
Хочу бути вищим, більшим,
Більшим всіх бобрів на світі!"
"Що ж, гаразд! — Амік озвався.—
Ось коли в оселю прийдем,
В наш вігвам на дні потоку,
Станеш вдесятеро більшим".

Так під темною водою
Йшов з бобрами По-Пок-Ківіс,
Під водою, де лежали
їжа їх, пеньки і віти.
І прийшов до арки з ними,
Що вела в вігвам просторий.

Там він знову обернувся,
Став удесятеро більшим,
І бобри йому сказали:
"Ватажком ти будь над нами!
Будь отаманом над нами!"

Та недовго По-Пок-Ківіс
Міг пошаною втішатись:
Той бобер, що був на варті,
В гущині лілей ховався,
Нагло крикнув: "Гаявата!
Гаявата тут на греблі!"

І почулись незабаром
Крики, галас, тупотіння,
Хмизу тріск, чиїсь розмови,
А вода захвилювалась
І спадати тихо стала...
І бобри всі догадались,
Що вода прорвала греблю.

Завалилася покрівля
їх просторого вігваму,
І крізь неї сонце ясно
Загорілось, заблищало,
І бобри ховатись стали,
Де було в потоку глибше;
Та великий По-Пок-Ківіс
Не проліз за ними в двері:
Від пихи та від прожерства
Як пузир розпух, роздувся.

І дививсь на його з греблі
Довго, довго Гаявата
І, нарешті, крикнув: "Годі!
Годі! Хитрощі даремні
І даремні обертання:
Ти від мене не спасешся!"

Лупцювали, молотили
По-Пок-Ківіса дубцями,
Молотили, наче маїс,
На шматки розбили череп.
Потім шість мисливців дужих
Понесли його на марах,
Понесли в село, додому.
Та не згинув По-Пок-Ківіс,
Джибі, дух його, не згинув.

Він крутився, борюкався,
Бився, гнувся і качався,
Як запонки дверні б'ються,
Вигинаються, тріпочуть,
Коли вітер дує в двері,
І набрався знову сили,
Обернувся у людину,
Підхопивсь і став тікати
По-Пок-Ківісом лукавим.

Та від зору Гаявати
Він не встиг сховатись в лісі;
В сутінь лагідну, блакитну
Під гіллям далеких сосон,
У прогалину за ними
Біг як вихор По-Пок-Ківіс,
Пригинав, летів по вітах,
Та й крізь шум їх чув, що ззаду,
Мов страшна, бурхлива злива,
Доганяє Гаявата.

Задихаючись, нарешті,
Став, спинився По-Пок-Ківіс
Перед озером широким.

А на ньому в очереті,
В гущині, між островами
Тихо паслись дикі гуси:
То ховались в очереті,
То блищали в сяйві сонця,
Піднімали вгору дзьоба,
Поринали в чисту воду.

"Пішнеке! Кохані друзі! —
По-Пок-Ківіс гусям крикнув,
Оберніть мене у гуску,
Тільки в гуску велетенську,
В гуску, вдесятеро більшу,
Ніж всі інші дикі гуси!"

Але ледве По-Пок-Ківіс
Обернувся в дику гуску,
В велетенську дику гуску,
Ледве груди закруглились,
Простяглись могутні крила,
Ледве виріс дзьоб широкий,
Як із лісу з криком вибіг
І спинився Гаявата.

І знялися з криком гуси
Із озерних трав і квітів,
Закричали, полетіли
Понад озером спокійним
І сказали: "По-Пок-Ківіс!
Будь тепер ти обережний!
Не дивись униз, на землю,
Щоб не сталося нещастя,
Не було якогось лиха!"

І летіли дикі гуси
Далі все, на дику Північ,
То ховалися в туманах,
То купались в сяйві сонця,
Паслись, спали, ночували
На воді боліт пустельних
І до світу знов знялися.
Свіжо дув Південний Вітер,
Легко ніс могутні крила.

Коли враз почувсь далекий,
Невловимий шум і гомін,
Донеслись людські розмови,
Донеслись з села під ними.
То з землі дивились люде,
Дивувалися на крила,
Велетенські крила гуски,
Що були удвоє ширші,
Ширші, ніж запонки дверні.
По-Пок-Ківіс слухав крики,
Слухав голос Гаявати,
Слухав дужий голос Ягу.
Він забув гусей пораду,
Подививсь згори на землю —
І в одну хвилину вітер
Покрутив його і кинув:
Завертівся По-Пок-Ківіс.

І даремно він хапався,
Сподівався затриматись!
Падав вихором на землю,
То її він часом бачив,
То гусей під синім небом,

Бачив, що земля все ближче,
А блакить небес все далі.
Став він чути вже ясніше
Сміх людський, розмови, гомін,
Загубив гусей в тумані,
Десь внизу вігвами вгледів
І на землю зразу гупнув,—
Так на землю з неба мертва
Впала гуска велетенська.

Та його лукавий Джибі,
Дух його, в одну хвилину
Знов в людину обернувся,
В Єнадізі, танцюриста,
І почав тікати знову,
А за ним побіг, погнався
Гаявата з диким криком:
"Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,—
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!"

Доганяв вже Гаявата,
Був в руках вже По-Пок-Ківіс,
Але раптом завертівся,
Завертів круг себе листя
І пропав в дуплі дубовім,
Перекинувся змією,
Зник змією під корінням.

Швидко правою рукою
Покришив весь дуб, розкидав
Гаявата, та даремно:

Знов лукавий По-Пок-Ківіс

Обернувся у людину
І понісся, наче вихор,
До Червоних Скель над морем,
Що вартують-оглядають
Цілий край і Гітчі-Гюмі.

І Владика Гір могучий,
Гірський Маніто могучий,
Розчахнув Червону Скелю,
Розчинив йому провалля —
І сховав від Гаявати
В кам'яній міцній оселі,
Ввів його з ясним привітом
У пітьму печер похмурих.

А знадвору Гаявата
Рукавицею