Читати книгу - "На нові землі"

Голова пітона торкнулась ліан, і плазун спробував влізти в щілину. Аун штрикнув його вістрям дротика. З протяжним шипінням пітон відсахнувся назад, запаморочливо закрутився і поплазував до річки. Саме в цю хвилину долиною біг молодий сайгак. Чи то почувши його, чи просто через свою мляву вдачу, плазун застиг на місці. Сайгак задер свою горбасту морду. Запах людей стурбував його. Він обережно почав віддалятись від схованки і тільки тоді побачив пітона. Затремтівши, втупивши погляд в холодні очі плазуна, сайгак став, як укопаний. Та через хвилину він уже кинувся тікати. Але довге й гнучке тіло пітона помчало за ним з швидкістю пантери. Сайгак спіткнувся об камінь, поточився і тут його наздогнав плазун. Та, перш ніж ворог устиг обкрутити його, він схопився і побіг навмання. Так забіг він на берег затоки, де плазун перегородив йому шлях. Тужливо сайгак дивився в долину. Там було життя, життя трав, де він так радісно стрибав... Два щасливих стрибки — і він врятується. Він спробував проскочити між водою і пітоном, а потім у розпачі плигнув просто через ворога. Могутній удар збив його з ніг, хвіст пітона обкрутив тіло, і сайгак, почуваючи наближення смерті, жалібно закричав...

Ще хвилину граціозна тварина пручалась у міцних холодних м’язах плазуна, а потім захрипіла. Мить — і переможений сайгак розкрив рота, висолопив язика, похилив голову і сконав.

Це видовище викликало в Ауна дивну ненависть. Сайгака могли убити леопард, вовки, махайродус; і це не хвилювало б так уламра. Перемога ж цього холодного плазуна, здавалось, була викликом людям. Два рази поривався воїн вийти з притулку, але Зур затримував його.

— Син Тура має м’яса досхочу. А що буде з нами, коли Ауна поранять?

Аун послухався. Йому дошкуляв оцей незрозумілий гнів: він пік груди, наче та рана. А що знав Аун про силу великої гадюки? Адже одним ударом вона перекинула сайгака і, напевне, перекинула б людину...

Проте він не міг позбутися роздратування, і ліанова огорожа стала йому нестерпною.

— Аун і Зур не можуть тут жити, — сказав Аун, коли пітон потяг свою здобич за очерет, — нам треба знайти печеру...

— Зур незабаром зовсім одужає! — підбадьорив товариша син Землі.

Минуло ще два дні. Зур був ще слабий, але вже потроху ходив. Його молода кров швидко гоїла рани. Аун на довгий час залишав схованку, обстежуючи річку вниз по течії. І хоч він зробив велику подорож, однак ніде не знайшов нового притулку. Скелі височіли понад берегом скрізь, але щілини в них були надто вузькі не то що для людей, а навіть для собак. Зур вже було надумав видовбати яму, як це робили Люди-без-плечей, але це забере багато часу, та й уламри оселялися в таких норах з огидою. Тому він задовольнився тим, що зміцнив ліанову огорожу. Зур був кращий будівник, ніж Аун, і зробив схованку неприступною для хижаків. Однак прамамут, носорог, гіпопотам і табуни травоїдних могли її зруйнувати. Крім того, вона привертала увагу лісових хижаків.

Минуло ще кілька днів. Наближався кінець весни. Над річкою стояла нещадна спека, з боліт підіймались хворобливі випари і після сходу сонця надовго вкривали долину.

Одного ранку Зур відчув, що у нього вистачить сили продовжувати мандрівку. І він сказав своєму товаришу, який нетерпляче оглядав буйну рослинність навколо притулку:

— Син Землі може йти за Ауном.

Уламр радісно підскочив: до цього часу поранений був як та ліана, що обкрутила плечі і заважала кожному рухові.

Тумани ще закидали в річку свої сиві коси. Молоді гіпопотами ревли, граючись у затоці; в повітрі ширяли птахи. Аун і Зур пішли берегом за течією. Коли сонце підіймалось вище, вони шукали затінку. Треба було стерегтись, щоб не наступити на гадюку, що прокинулась від спеки, та вчасно почути хижака, який заснув у півтіні. Опівдні вони спинились на відпочинок під терпентиновими деревами. У мандрівників було сушене м’ясо, коріння й гриби; все це вони спекли на вогнищі з сухого хмизу. Аун безмірно зрадів духові печеного м’яса і їв з апетитом молодого вовка, тимчасом як Зур, не поспішаючи, насолоджувався ароматом смаженини. Тварини кудись зникли. Чути було тільки невгамовне дзюрчання води та стрекотання коників. У війні, що точилася між звірами, це був час відпочинку. Двоє людей покладались на ласку життя, на силу юнацтва, молодості, сп’янілі від картин, що плавали в їхній свідомості, як квіти болотяного горіха в річці.

Все ще відчуваючи кволість, Зур задрімав, а син Тура став на варті. Його вартування нагадувало сторожкий сон, який, проте, не заважав йому інстинктивно відчувати найменші зміни довкола себе. Коли тіні почали лягати острівцями на рівнині, вони рушили далі і спинилися тільки смерком. Ще декілька днів вони йшли не зупиняючись. Перетинали джунглі, обходили болота, перепливали річку, блукали в чагарниках. Зур почував себе цілком здоровим і терпляче йшов разом з своїм невтомним і сильним товаришем. Їхня дружба була непорушна. Ніхто з них не давав іншому приводу для гніву чи роздратування: кожний знаходив у товариша те, чого бракувало самому. Сила Ауна завжди підбадьорювала Зура і дивувала його; Аун же любив Зура за розум та знання, здобуті в спадщину від Людей-без-плечей.

На ранок дев’ятого дня