Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це ти, Зеноне?
Януарій безшелесно проходить через кімнату й уклякає навколішках біля тапчана. Льода обома руками охоплює його голову. Зненацька помічає помилку, на мить кам’яніє, підводить обличчя:
— Швагре! Що ти тут виробляєш?
— Балча чекаєш?
— А тобі що? Забирайся.
— Його не дочекаєшся. Іншу знайшов.
— Тихіше, дурню. І підведись. Смішно!
— Ти до мене, Льодо, як до пса. А до нього інакше...
— А тебе це дивує?
— А я радий,— видихнув Януарій важко, неначе після несамовитого бігу,— що приїхала та нова. Тепер він кине тебе. Стільки років чекав. Стільки років...
— Я не просила тебе чекати. Слухай, швагре. Все, що ви з Павлинкою робите для нас, робите з власної волі. Я не прошу.
— Для тебе стараємося.
— Для Тотека. Заради Адама. Що там я...
— Все для тебе, Льодо, все. Тільки покинь отого Балча.
— Боїшся його. Адама ти теж боявся. І тоді казав — покинь його.
Очі Януарія, вже зовсім посоловілі, ніяк не можуть спинитися на якійсь певній точці і, здається, вже й не бачать нічого.
— Ну що ж, я був від капітана за крок, коли у нього влучила смертельна куля.
— Був за крок, коли той уже лежав убитий. Коли ти, Януарію, тікав — зупинився на одну лиш мить. Бо довше не міг затриматися, боягузе!
— Це він так казав! — голос Зависляка звучить, як гарчання.
— Дурний ти. Сама знаю. Він позад себе не оглядався.
— Ти певна?
— Не починай знову про ту смертельну кулю. Або скажи щось певніше.
— Певніше не треба.
— Слухай, Януарію. Не хочу й знати...
— Як хочеш...
— Крім того... ти ж люто ненавидів Адама.
— Думай, як хочеш. Кулі влучають різні й по-різному. Все те врівноважилося.
— Боїшся, нас боїшся. Мучився б, але боїшся. Отож не дивуйся Балчеві, що зневажає тебе.
— А ти? Ви обоє глумитеся наді мною. Вже відколи. Він і ти, його спільниця.
— Шкода піднімати руку,— говорить Льода холодно, з якоюсь жалістю,— на твій брудний писок. Хіба ти чоловік? Ганчірка.— А по хвилі вже лагідніше: — Януарію. Я без роботи. Кінчаються гроші.
— Матимеш їх,— Зависляк ударяє кулаком у груди.— Матимеш, що схочеш. Від Балча не діждешся.
— Від Балча не хочу.
— Він з тобою не одружиться.
— Це залежить від мене. Відсунься трохи. Слина летить.
— Гидишся мене. Така ж, як і він.
— Перебільшуєш. На його місці я перебила б вас до ноги. А він, дурень, марудиться з вами.
— А хто він такий? Чим кращий?
— Ти б уже землю гриз, якби не він. Та й інші!
— Герой! Могильник!
— Дай мені святий спокій, нудно. Досить мені вас усіх. Я сама собі дивуюся, що все ще нидію тут, не знаючи чого.
— На що ти сподіваєшся, Льодо? Дивись, програєш. Балч тебе покине. Знаєш, що кажуть? Здеградований офіцер, по трупах пішов угору. Перемарнував людей без потреби, по-розбійницькому, та ще й вихваляється. Льодо! Його ще раз треба було судити польовим судом і вивести на чисту воду, от так!
І Януарій показав, як саме потрібно це зробити, розкидаючи низько над підлогою руки. Розпалився й, захлинаючись у хвилях помсти, не бачить, не чує, як Льода сміється на його мову спочатку тихо, затуляючись подушечкою, а тоді голосніше:
— Ну й відважний ти, бідолаха. Ох, і відважний!
— Я його прикінчу. Бог свідок, прикінчу!
— Це по п’янці чи тверезим? Бо тверезий ти тихенький, ах, такий тихенький!
Клацнув вмикач біля дверей, і кімнату заливає яскраве світло.
— Яка чула сімейна сцена,— чується насмішкуватий голос.— Швагер з братовою радяться, як би здихатися Балча. Скінчили? Можеш, Януарію, іти. Не забув, що я тобі казав? Тоді швидше до роботи!
— Тихше! — цитьнула Льода,— Вимкни те світло!
— А нащо? — дивується Балч.— Коли хлопець не спить, хай вчиться жити.
Заслона в кутку запнута нещільно, але кидає на ліжечко тінь і полегшує Тотекові
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.