Читати книгу - "Вогняна зима"

Аж тепер, коли очі звикли, хлопець зміг не лише розгледіти його — високе чоло, йоржик волосся, трохи скривлений ніс, — а й згадати, де та за яких обставин бачив.

— Який… — пробубонів Птаха, намагаючись не дивитися на співбесідника, через що нервово крутив головою. — Ніякий. Нормальний.

— Чули, пацани? Батон, Граф, чули? Він нормальний! — реготнув той. — Я ж бачу — нормальний. Раз нормальний, так і поводь себе нормально.

— Я себе нормально поводжу…

— Ніхріна! — гаркнуло у відповідь. — Ти себе, Пташук, поводиш не нормально! Ти підставляєш людей під статтю! А інші люди через тебе, мудака, витрачають бабло! Похер бабло — тепер я винен ментам послугу! Бо вони зробили послугу мені, коли випустили брата на підписку!

Птаха шморгнув носом.

— Він… він же вкрав мобільник. Я сказав у міліції та написав, що бачив. Дівчина плакала, він її налякав… Із ножем…

На плече лягла важка рука.

Легко розвернула Птаху спиною до машини.

Кулак утопився в м’якому животі, біль зігнула навпіл.

Долоня лягла на маківку, натиснула, штовхнула.

Птаха впав на мокрий порепаний асфальт, просто в середину калюжі.

— Тепер слухай, — почув над головою і сидів, не наважуючись глянути вгору. — З тобою зараз поговорили мої друзі. Вони спортсмени, на секундочку: не п’ють і не курять. Запам’ятай, Потоцький Микола, для друзів Коля Граф. Був такий граф, Потоцький, чув?

— Ага, — вичавив Птаха.

— Ще запам’ятай — Грузинов Юрій, для друзів Батон. Спершу називали Батоно, на грузинський манер. Потім скоротили. Узагалі «батоно» — це «пан» грузинською, знаєш?

— Знаю.

— Молодець. Ну, а мене звати Ігор Щербань. Мого молодшого брата-придурка — Вітя Щербань. Він — таки придурок, бо наркоман. Але він мій брат, і я за нього відповідаю. Якщо Ігор навіть украв той мобільник, а не знайшов, як доводить ментам, він лише хотів продати його. Та заробити на свої колеса. Він не хоче лікуватися, доводить нашу маму до інфаркту. Та якщо його посадять — інфаркт у старої жінки точно буде. Знаєш, що ти завтра скажеш і напишеш ментам? Що не бачив, як мій брат крав мобільник. А як він погрожував ножем — тим більше бачити не міг. Вітя знайшов телефон, бо роззява його загубила. Хотів віддати. Вона побачила свою цяцьку в нього — почала горлати. Ти не розібрався. Інші люди скоро вкурили, що до чого. Тому й розійшлися, коли приїхали лягаві. Ти ж лишився єдиним свідком. Менти раді старатися, виконали план по затриманню. Тим більше, на наркомана можна купу всього повісити. Аж до вбивства принцеси Діани, — Щербань перевів подих. — Нормально тебе прошу: забери свою заяву. Напиши іншу. А з малим своїм розберуся сам. Ось ми разом із Батоно та Графом на нього вплинемо. Він уже хоче лікуватися. Зрозумів — рано чи пізно в ментовці його вб’ють за просто так, якщо не захоче зізнатися в серії скоєних по Києву та області вбивств. Ми нормальні, Пташук. Просто, розумієш, є обставини. Ти не завжди можеш їх врахувати. Є обставини?

Птаха кивнув.

— Не чую.

Ззаду копнули. Та він і без того б видушив:

— Є…

— Зробиш, що просять?

— Зроблю.

— Сам — чи заїхати за тобою? З ментами домовлено. Прийдеш у райвідділ, запитаєш Драчука. Капітан Драчук, почув мене? Чи записати?

— Почув.

— Молоток! Та ти ж знаєш Драчука. Ти ж йому писав пояснення, залишив оцю свою адресу. Не лізь ніколи туди, де без тебе розберуться. Добре?

Птаха знову кивнув.

— Тримай.

Він глянув на простягнену правицю. Не відразу, але наважився взяти її. Чекав — знову вдарять чи штовхнуть. Та Щербань ривком підняв його, стукнув по плечу.

— Телефон твій капітан Драчук мені так само дав. Але я вирішив — краще особисто поговорити. Нормальний же ти пацан, скажи?

— Скажу.

— Тоді до завтра. Або — не до завтра. Не сходиш до ментів, ми знову зустрінемося.

Супутники Ігоря повернулися в машину першими. Сівши за кермо, він опустив скло.

— Пташук!

— Ну?

— Тебе в школі Птахою поганяли?

— Птахою.

— Бач. Я й це знаю. Слухай, Птахо, ще. Ми не бандити, ще раз