Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона хвилинку думає, морщить лоба, гладить оксамитом своїх очей.
— Знаєте педтехнікум? Ну от, увечері й приходьте. Я в жіночому житлогуртку.
От її вже нема, вона вже пішла, а Коля все бачить її темні очі і це дивне, надзвичайне кам'яне підборіддя.
IV
Зранку Базилевич посварився з дружиною. Вона впала на канапу, вигукуючи образливі слова, а він грюкнув дверима і, не снідавши, побіг на службу. Він служив в одній центральній торговельній установі й одночасно вчивсь у вузі. Навчання було погане, бо весь час однімала служба в установі.
Сьогодні, певне, був день неприємностей. Чергова сварка з дружиною і… осередок. Ах, цей осередок!
Базилевич старанно пригадує всі подробиці, як і що сказав йому секретар, і чуття обурення все більше й більше примушує пульсувати у скронях кров.
Так, секретар осередку просто сказав: «Ти, Базилевичу, інтелігентик, звичайний інтелігентик. І потім — відрив від осередкової роботи…»
Він і раніш чув це слово, але ніколи не обурювався, коли його хтось так називав. Це слово просто не справляло на Базилевича жодного враження. Тепер же дивно, воно ошпарило його, вразило в саме серце, але зовсім з іншого боку. Він не заперечував, не жалкував.
— Ти кажеш, що я інтелігентик, — майже голосно розмовляє Базилевич сам із собою, — так, ти цілком маєш рацію: я — інтелігент. А ти хто? — місить він у думці ногами секретаря. — Хто ти, відповідай? Жидлик! Кацавейчик! І от я повинен коритися якомусь Аврумові?
Презирство клекоче у нього в грудях. О, як він зараз ненавидить їх усіх, як він зараз зневажає всіх членів осередку! Як шипить на його вустах це слово «жидлик»!
— І правда, — кипить він, — правда, дійсно — жидлик! Всі ж вони жидлики!
Це був вибух люті, люті безсилої, зі слиною на вустах, тієї захованої люті, з якою вбійник, що підкрався ззаду, б'є свою жертву ножем у спину. Це вже була ненависть не до «жидликів», а до комсомолу, і, мабуть, сам Базилевич знав це, але глибоко таїв у собі і ненависть, і цю думку. Він хотів лишитися в комсомолі, боявся виключення, бо це могло кепсько відбитися на його службовому стані та й в армії… хто його знає як… Коли буде комсомольцем та пролізе якось до партії, то і в армії буде згодом якимось начальничком. А на той же рік уже, певне, ніякої відстрочки не буде — доведеться йти…
Такі думки лізли Базилевичеві в голову, коли він повертався з зібрання. Саме тоді його догнала Наталя. І обидва пішли поруч.
Ішли деякий час мовчки. Швидко вечоріло, і в морозяному повітрі все здавалося таким чітким і ніжно-синім. Як чарівні краєвиди, пролітали яскраво освітлені сліпучі трамваї, металевим тембром вигукував на розі біля собору гучномовець.
Два місяці минуло з того часу, як востаннє проводив Базилевич Наталю. З того часу він її бачив тільки на осередкових зборах, і вони майже не розмовляли між собою. Після випадку в сквері, коли Наталя ображена пішла від нього, Базилевич намагався взагалі уникати будь-яких розмов із нею, так само, як і вона з ним. Сьогодні розмова у них теж не клеїлась. Догнала його Наталя просто випадково, вертати або обминати було запізно та й ніяково, і от обом довелося знову йти поруч.
Розмова спочатку крутилася навколо колишніх, сторонніх речей. Потім Базилевич запитав про Колю, як йому живеться в армії, чи часто він пише звідти листи. І тут сам згадав, що й досі не написав до Колі жодного слова, незважаючи на свої обіцянки писати.
Далі розмова набирала жвавості, зникло почуття ніяковості. Базилевич почав жартувати, і Наталин сміх дзвінко затарабанив у слухові перетинки.
«А вона така ж, як і раніше, — думає Базилевич. — Ах ти ж люба, мила Наталочко!»
Йому приємно було в вечірніх морозяних сутінках іти поруч із цією стрункою веселою дівчиною, до якої був у нього якийсь потяг. Базилевич сам не раз помічав, що коли не бачить її, нічого, байдуже, коли ж почує її голос, її кроки, побачить її рівний, стрункий стан, її пукаті очі, якось солодко стиснеться на мить серце, і тиха незрозуміла тривога попливе, розіллється в ногах.
Наталя вже зовсім оговталась, їй навіть гарно було жартувати вдвох із чоловіковим товаришем, вона почувала, як ласкаво щипає її за щоки мороз, як вона червоніє від цього, і їй робилося ще веселіше.
За два місяці вона вже досить добре призвичаїлась до розлуки з чоловіком і, хоч часто писала йому листи й так само з нетерплячкою чекала звісток від нього, все ж уже зник її гнітючий смуток перших днів розстання, і вона дедалі почала частіше шукати розваги для себе і знаходити в собі хвилини безтурботного сміху й радості. Непомітно для обох підійшли до воріт будинку, де жила Наталя. Зупинились. Вона, ніби чекаючи чогось, непевно простягла руку.
— Ну?..
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Беладонна. Любовний роман 20-х років», після закриття браузера.