Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Один із «шефів», трохи шкутильгаючи, вийшов на середину і прочитав «Каменярі» Франка. Студента попросили ще щось продекламувати. Він почав був «Есть на Волге утес…», але наприкінці забув вірша, постояв-постояв, пригадуючи, і, не пригадавши, засоромившись, впірнув між товаришів.

Летюча пошта ввесь час гуляла між присутніми, майже всі зробили собі з паперу і почепили до грудей квиточки з числами, щоб тому, хто розносить листи, легше було знайти адресата.

У Колі ця вечірка чомусь розбуркала не веселощі, а старий сум за рідним містом, за дружиною, за товаришами. Він якось непомітно відійшов у куток і сів на віконну лутку. Давній знайомий настрій повної байдужності раптом знову опанував його. Не хотілося ні балакати, ні думати. Гамір і голосний сміх у ленкутку здався таким порожнім і нудним.

«Хоч би вже розходились швидше, чи що», — тоскно подумав про шефів. І в цю хвилину щось зашелестіло в його руці.

— Чому ж ти не відгукуєшся? Питаю-питаю, в кого десятий номер, а ти мовчиш! — І червоноармієць-поштар поклав у Колину руку невеличкого згорнутого папірця.

«Від кого це?» — подумав він, розгорнув і прочитав. «Шановний товаришу! Хочу балакати з вами. Та, що стоїть навпроти вас, біля скриньки для запитань».

Коля хутко поглянув перед себе. Дійсно, навпроти під стінкою стояла дівчина. З першого погляду вражав оксамитовий погляд її темно-карих глибоких очей. Гляне — і здається, що ніжним оксамитом проведе по щоці, по лобі… Два чорні рухливі червачки лягли над пухнастими віями і збіглися докупи на переніссі. Тверді чіткі риси губ і вперте тверде підборіддя. Світло-каштанове волосся, місцями аж золотаве, зібрано в акуратну зачіску.

Коля хотів скочити з лутки, але в ту саму хвилину дівчина вже сама підійшла до нього.

— Перш за все, товаришу, скажіть мені, як ваше прізвище?

— Шпак.

— Так от, товаришу Шпаче, мушу вас попередити, що ви нічого, будь ласка, такого не думайте. Я просто хочу познайомитися з вами, бо ваше обличчя надзвичайно нагадує мені мого брата… Подібність просто неймовірна — двійник!..

Щиро, невимушено вона розпитала Колю про його родину, про його життя. Коля незчувся, як і сам почав закидати нову знайому цілим водограєм запитань. Де подівся його нудний порожній настрій? Ураз вся ця вечірка набрала змісту, якоїсь хвилюючої любовної атмосфери.

Як усе це швидко скоїлось! Ось вона, ця незнайома студентка з оксамитом очей, сидить поруч нього, червоноармійця Колі Шпака. І от йому чомусь весело, радісно, він сам не вірить, що чверть години тому він самітно сумував на віконній лутці. Він уже підмітив кілька прихованих заздрісних поглядів своїх товаришів.

І раптом Коля відчуває, що вона, ніби ненавмисне, міцно притиснула свою ногу до його коліна. Він трохи здивований, він навіть затнувся на слові. Тоді в свою чергу здивувалась вона. Зіп’ялися вгору два чорні рівні червачки над очима, і оксамитовий дотик торкнувся його широко відкритих вій. Мужнє, тверде підборіддя, здається, ще більше скам’яніло. Вона посміхнулася і зараз же відставила свою ногу. І в ту саму хвилину ця її посмішка і рух ноги скаламутили в Колі хвилю чи то самолюбства, чи просто юнацької, хлоп’ячої зухвалості.

«Чому вона так посміхнулася і навіщо зараз же відставила ногу? — думав Коля. — І яка це посмішка — глузлива, чи?..»

Він принишк і обережно натиснув на її коліно.

— Хай не думає, що я — не мужчина!

Але що це? Вона знову сміється, знову глузування засвітилось у її зіницях? Ні, це тільки мить — це тільки здалося. Коля напружує зір, вдивляється в її риси, силкується щось спіймати в них — і раптом застигає. Що це? Її губи тихо затремтіли, стріпнулись вії і впали. Невимовний смуток кладе різкі тіні на її обличчя. Вона каже так тихо, так спокійно і просто:

— Навіщо ж даремно дратувати себе, коли однаково нічого не буде?..

Знову стріпнулись вії і знову впали, і в куточках губ зворушливо тремтять, як шелехи, недоказані слова. Він узяв її за руку і нестримно запитав:

— Навіщо ви так кажете?.. Чому ж, чому… не буде?

Смуток не сходить із її обличчя.

— Як вас звати?

— Микола.

— Микола, Коля. Мене — Соня Бондар. Ну, от і все. А тепер прощайте… чи, може?..

— До побачення? — перехопив Коля. — Звичайно, звичайно, лише до побачення.

— Ну, тоді до побачення. Наші вже збираються.

Вона рвучко, по-хлоп'ячому, простягла йому маленьку, але тверду, грубу руку. Якась буйна радість раптом опановує Колю. Він не випускає її пальців і піднесено, аж занадто голосно каже:

— Е, ні, так усе ж таки не годиться… Соню!