Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

й своїх коханок… Залишив хлопця самого і повіявся з нею… на дачу, в яку я вклала стільки душі… А тепер ще й привів у квартиру. Щоб порадувати стару, «глупезну» Єву! Маньчин син! Я образилася на Оленку, а вона мовила правду: «Якби в мене був такий дядько, як у тебе, він узяв би мене! Спав зі мною, з багатьма дівчатами, а вхопився за тебе. Одразу! Обіруч! Знав, що дядько витягне його з нашого болота, що батьки-москвичі не дадуть вам пропасти!»

— Євочко! Пригости мене кавою, — зайшовши в кухню, прощебетала Андріяна, але Євгенія не відповіла їй, не озирнулася, бо не знала, що сказати, соромилася обдарованої… вертихвістки, яка навмисне замовила їй бездарну композицію, щоб їй не спало на думку поїхати на дачу… Щоб виглупити її перед такими ж, як вона…

Ввійшов Адась. Ні, не Адась, а якийсь чужий… Андріянин Адам. Ввімкнув чайник, запропонував коханці сісти, сказав: «Правда, чудовий краєвид?» Так, наче вони були одні. Запитав:

— Женчику, питимеш каву?

Вона не відповіла. Дивилася й дивилася на пончики, які вже треба було виймати, але руки не здіймалися.

Налив кави собі й коханці. Вийняв з шафки фужери. Вистрілив у Євгенії за спиною шампанським, а вона й не здригнулася. Розлив вино і сказав:

— Женчику, вислухай нас! Я кохаю Андріяну, а вона кохає мене…

«Зараз скаже: «Ми хочемо одружитися!», — подумала Євгенія. — А я що маю їм відповісти? Якщо всі слова… такі безглузді. Зараз лише плювок мав би якийсь сенс… Але в роті пересохло. Була сім’я, життя було. А тепер навіть плюнути нічим… Пончики вже геть бурі, пересушені…»

— Але тебе я також кохаю! І не уявляю собі життя без тебе!

«Ще б пак! Хто тобі ще так догоджатиме, як я?» — подумки відказала йому.

— Андріяна також любить тебе.

«Авжеж, любить. Як Ліліт Єву, бо Адамова», — саркастично підсміхнулася Євгенія.

— Ти також любиш Андріяну…

«До чого він хилить? Чого домагається? — подумала Євгенія. — Щоб я розлучилася з ним тихо-мирно і негайно?»

— Я не хочу розлучатися з тобою, — немов би підслухавши її думки, заперечив Адам.

«Невже вони сподіваються, що я прямо зараз, на кухні, як у церкві, благословлю їх на співжиття?» — здивувалася Євгенія.

— Я хочу, щоб ми… замешкували тут… утрьох… в любові і злагоді…

«Втрьох? Як мусульмани? Я, старша дружина, засушена лілея, готуватиму всім пончики, прибиратиму-слугуватиму, доглядатиму ваших дітей, якщо ті народяться, за дах над головою, за миску юшки. А ти, метелику, також засушений, будеш ходити з нею на бенкети, їздити за кордон, кохатися з нею в мене на очах?!» — подумки запитала його Євгенія.

І він знову вгадав її думки:

— У європейських країнах чимало людей живе так…

«Рай затісний для трьох», — згадався Євгенії вислів вужа, і вона подумки доповнила його: «А в пеклі можна жити й учотирьох, і вдесятьох… Але я не витримаю пекла з людьми, які замовили мені пончики, бо вони вже майже чорні, вже нема сенсу їх виймати…»

— Женю! Ти ж мудра, добра… Мусиш зрозуміти, що це… достойний вихід. Достойніший за розлучення…

«Треба сказати їм, що я ненавиджу їх обох. І вигнати з квартири! На закрайки! До левів і тигрів!» — подумала Євгенія і пожалкувала, що вчасно не вийняла пончики й не кинула їм: подавіться, падлюки!

— Ну чому ти мовчиш? Скажи бодай щось, — подала голос Ліліт, тобто Андріяна. Але краще б вона мовчала. Бо шовковий, з вузликами докору голос суперниці видався Євгенії гострішим за скальпель. Їй здалося, що вона лежить гола, беззахисна на операційному столі, а «дияволиця» без наркозу шматує їй тіло, сягає її почорнілого від ненависті й жалю серця, з насолодою вилущує його. А з нього струмує не кров, а найогидніша лайка, до якої вона ніколи не опускалася, ба, навіть не підозрювала, що в її серці накопичилося стільки мерзенних слів. «Повія… Бля… Су…» Хотіла мати обох, рвалася до іншого родинного вогнища. І дорвалася. «Євочко! Пригости мене кавою. А ще намасти мені тіло запашними маслами й відпровадь до Адамового ложа!» — знову з садистської насолодою роздряпуючи, розриваючи нанесені їй рани і конаючи від болю, подумала Євгенія, в надії, що кров її вибухне й заллє волохаті, ікласті пики ошуканців.

— Єво! Не мовчи! Прошу тебе! — підвищив голос Адам.

«Я вже не Женчик. Вже Єва. Недорікувата, покірлива прислужниця? Треба сказати їм щось таке, щоб їм вуха зів’яли! Очі на лоб полізли! Щоб вони закричали криком мого серця!» — подумала Євгенія і вхопилася голіруч за гарячі дужки каструлі, щоб припекти рани серця опіком пальців.

І засичавши від болю, несамохіть озирнулася. Адам сидів, поклавши руку, колись таку любу їй, на рамено «дияволиці» і нетерпляче чекав від неї — немолодої, самотньої, але «доброї і мудрої», зручної для себе (лише для себе!) відповіді.

«Ти переступив межу і тепер мусиш назавжди зостатися з нею!» — знову ж таки подумки присудила Євгенія і… вихлюпнула йому в обличчя половину того, що було в каструлі. А друга половина дісталася дияволиці, котра хотіла затулитися руками, але не встигла… Разом з пончиками, яких їй праглося…

Вони кричали навперейми так, що дзвеніли шибки й погойдувалася люстра:

— Виклич лі-ікаря! Лі-і-ікаря! Лікар-ря-я!

Але це вже її не обходило, бо вона зосталася за межею, а Бог, до якого вони волали, був на її боці.

Вона кинула каструлю їм під ноги. Ні, не каструлю, а своє спустошене серце — і вийшла з кухні. Скинула з тумбочки телефон, висмикнула провід, розтоптала слухавку, підперла тумбочкою, на якій він стояв, кухонні двері: «Це межа, за якою ви нарешті будете жити лише вдвох, по правді, не озираючись на інших, піклуючись один про одного», — і пішла в майстерню. Поскидала зі стін на підлогу всі свої «memento mori», а зі столу — засушені квіти й розтоптала їх, з майже оргазматичною насолодою вслухаючись у хрускіт скла й несамовитий лемент,