Читати книгу - "Острів КРК та інші історії"

додавало шансів нашим ворогам. Декількох, озброєних дрючками, нам вдалося збити, але збурені алкоголем і виглядом крові люди вже не реагували на небезпеку і являли собою серйозну загрозу. Зрештою, одному з них вдалося поцілити каменюкою в переднє шкло, і світ на мить щез із наших очей, покрившись густою сіткою тріщин. Я вдарив кулаком, шкло посипалося, холодне повітря шмагонуло по обличчях, і машина з розгону вперіщилась у стовбур ялинки. Каміння знову полетіло в наш бік, і нас швидко почали оточувати. Однак тато не розгубився, і за якусь секунду ми вже знову мчали на шеренгу нападників. Удари загепали по даху, посипалося й заднє шкло, кілька чоловік, очевидно втративши глузд, побігли навперейми, розставляючи руки, ніби мали зловити свиню. Тато був несхибним. По-моєму, вдалося покласти відразу трьох. Один труп затримався на капоті, і ми скинули його, різко загальмувавши.

— Ну все, досить, — крикнув батько. — Тріснув нам радіатор. Мусимо їхати, поки не заклинило двигун.

І ми залишили місто позаду.

Різдвяна ніч перетворилася на тихий ранок, і ми стояли з татом на даху автомобіля під розлогим деревом. Напевно, вперше за тривалий час тато був у лісі не сам. Він дивився на небо і на ворон, котрі обсіли гілки нашого дерева. А я дивився під ноги на нашу побиту машину.

— Ну що, jazda? — запитав я.

— Jazda, — сказав тато. — На рахунок три.

— Раз.

— Два.

— Три.

Тут, мушу зізнатися, я вперше обдурив свого батька, і, хоч він про це ніколи не дізнається, все ж серйозний гріх залишається за мною. Я вчинив так, як часто роблять хлопчаки, коли змагаються, хто довше пробуде під водою. На рахунок «три» всі пірнають, а один, найхитріший, стоїть собі й сміється, або пірнає пізніше. Так і я не скочив на рахунок «три» і бачив, як захиталося батькове тіло в петлі, і як злякані ворони метнулися до неба, і як тілом пробігла конвульсія. Я згрішив, але встиг перед смертю покаятись і скочити ще до того, як птахи повернулися на дерево.

Автокоментар

Пояснювати чи в будь-який спосіб коментувати власний текст-заняття невдячне і певною мірою безглузде. Адже незважаючи на те, чи відомі читачеві різноманітні реалії, чи вловлює він приховані алюзії і неприховані цитати, добра література повинна говорити сама за себе і працювати сама на себе. Якщо твір не вдався — поясненнями не допоможеш, якщо ж навпаки — будь-які коментарі зайві.

Це з одного боку. З іншого — як читач я страшенно люблю коментарі і завше з насолодою занурююся в них паралельно із читанням основного тексту. Саме «занурююся» — це так, ніби плаваючи надумав пірнути углиб, де вже зовсім губиш зв'язок із звичним світом — від нього залишається лише порція повітря в легенях, і тільки від твоєї тренованості залежить, скільки зможеш пробути на глибині. Феномен автокоментування з рідкісною для себе дотепністю змалював Боргес у новелі «Алеф», персонаж якої Карлос Аргентіно перетворює тлумачення своєї графоманської поеми у справжнє мистецтво (хоча тут не завадила б і екзегеза власне Боргесівського тексту). Саме з огляду на фатальну відсутність коментарів я ніколи не купую бульварного чтива — ах, як би заіскрилися заяложені сюжети й невиразні образи, зазвучали б найбанальніші фрази, коли б за діло коментування взявся справжній майстер. Адже, як казав той же Боргес, краса «широко розповсюджена і підстерігає нас на випадкових сторінках посереднього автора або у вуличному діалозі».

В нашому переінформованому світі, де кількість навіть вартих уваги книг явно перебільшує хронологічні можливості людського читання, коментар набуває ще й іншої функції — досконалого дайджесту. Якщо школярсько-хрестоматійний підхід, по суті, пропонує ампутовані обрубки творів (або, — якщо кому більше до вподоби гастрономічні, а не хірургічні метафори, — з усього трапезного багатства книг видає школярам лише поспіхом зроблені канапки), то коментар є одночасно й квінтесенцією творива (ґатунок алхімічний) і містком (ранґ архітектонічний) до інших літературних надбань. Хороший коментар іноді вартує кількох прочитаних книг.

Однак я все ж не маю жодних намірів коментувати власні тексти — ані в сенсі академічному (на це в мене забракне досвіду), ані в сенсі ігровому (на це в мене забракне гумору). Мені лише цікаво поглянути на ці, доволі давно написані речі з певної дистанції. Поглянути не стільки для для того, щоб зрозуміти НАВІЩО я пишу (це, здається, вичерпно пояснив Ігор Бондар-Терещенко в рецензії на мій роман «Воццек», який безпосередньо пов'язаний із усією цією базграниною, що в свою чергу стане очевидним кожному, хто наважиться прочитати цю «необов'язкову» частину книги), скільки для того, аби усвідомити ЯК я пишу. Чомусь оте ЯК прийнято називати «письменницькою кухнею» (знову напрошуватимуться гастрономічні алюзії). Так от, цікаво було б зазирнути до цієї власної кухні, перевірити, чи все там в порядку з начинням, чи достатньо спецій у шафках, переглянути вміст холодильника (і з огляду на свіжість продуктів і з огляду, скажімо, на середній вміст холестерину в них), а також упевнитися в достатності запасів солі та круп, дізнатися нарешті, чи є у мене мікрохвильова пічка, чи я і далі змушений підігрівати все на пательні (яка вона, до речі, ота пательня — звичайна, з тефлоновим покриттям чи, може, фірми Zepter?), підрахувати, скільки порожніх пляшок від різноманітних напоїв (переважно міцних і дуже міцних) назбиралося під столом, провести санітарну інспекцію, і врешті-решт встановити, чи достатньо збалансовану і здорову їжу готую я на цій кухні для себе й своїх потенційних клієнтів-читачів, а чи, може, найвищий час видати вердикт про закриття цього підозрілого закладу із конфіскацією майна його власника.

Цілком можливо, що ця «розвідка» буде цікавою ще комусь, крім мене, то ж запрошую до кухонних посиденьок.

(Примітки, що складають цей розділ, рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)

І дібравшись нарешті до кінця, я бачу, що книга ця, мабуть, буде цікава хіба дуже вузькому колу людей, саме тих, які перебувають у тісних межах згаданої в передмові «інтертекстуальності». Власне кажучи, найцікавішою вона буде, мабуть, для мене самого, ба навіть ні! — найцікавіше вже сталося під час роботи над автокоментарем, оскільки це перша спроба якогось там самоаналізу, і цілком відверта демонстрація механіки виникнення текстів. Щоправда, механіка ця не раціональна чи контрольована, та саме через це й викликає найбільший інтерес. Зрештою, йдеться навіть не про мене. Оскільки коментар частіше апелює до якихось алюзій з романом «Воццек», аніж безпосередньо до текстів цієї книжки, можливо, це моя остання спроба розпрощатися з улюбленим героєм, можливо, — спроба самого Воццека зазирнути у власне минуле, оскільки майбутнього у нього немає.

Окрім того, сподіваюся, в певному