Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

— Опівночі відьмацтво злітається туди хто на чім: на мітлах, на віниках, на рогачах, а то й просто на якійсь ломаці… Однак найпочеснішим вважається приїхати верхи на чиємусь горбі. Звісно ж, той бідолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Він і направду спить аж до того моменту, коли на самій вершині відьма дає йому добрячого копняка і той котиться до самого підніжжя. Унизу прочухується і, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…

— Бісове кодло! — гаряче перебив Омелько. — Отак знущатися з християнських душ!

— Правильно, — зауважив гість, — таки бісове.

Омелько гримнув кулаком по столі.

— Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнірству… Про католиків ніц не кажу, ті як собі хочуть!

Від того щирого сплеску писаревого гніву варені раки, що купкою лежали в мисці посеред столу, розлетілися в різні боки… Незнайомець клацнув пальцями, і вони, мов живі, сповзлися назад. Навіть позалазили один одному на тверді червоні спини.

Пан Бень завмер з виряченими очима і відвислою щелепою… Ні, такої чортівні він ще не бачив!

— От, куме, — прошепотів Омелько, — отож бо й є, що відьма їх варила.

— Вона, курва, — кивнув незнайомець.

Музики затягнули урочисту прелюдію до якогось танцю, а три голови зіткнулися чоло в чоло над купкою раків.

— Те, що вони повзали, — сказав писар, — означає, що невдовзі нечисть візьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство відьмоборців і до скону боротися з нечистю.

— Я готовий! — палко заявив панич.

— Як вас звати, хоробрий юначе? — запитав Омелько.

— Граф Хіх, — відповів той.

— Ви з Австрії, пане граф?

— Jа.

— Чудово. Ви будете відстоювати наші ідеї там… Вас, куме, я знаю. За нами Львів. Панове, — урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, — давайте на хресті поклянемось…

Хіх закашлявся.

— Вам зле?

— Трохи… Скажіть, скільки зараз раків на столі?

— Чотири, — відповів Омелько.

— Значить, нас також мусить бути четверо.

Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен натякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.

Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря. Пригнувши голову, чоловік з шаблею при боці переступив поріг. За його плечима майнула місячна ніч. Ніхто не звернув особливої уваги на прибулого, окрім, звичайно, Омелька, що впізнав у ньому кур’єра бургомістра.

Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.

— Дай Боже щастя, пане Христоф, — привітався Омелько.

— Дай Боже й вам, пане писарю, — відповів той.

— Ви, я бачу, знову в дорогу?

— Так, вирушаю вдосвіта.

— Далеко?

— Як поведеться.

Омелько сів поруч.

— Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, — сказав він, — комашня всіляка й очей не дасть стулити.

— Ет, — засміявся той, — коли б то звикати, пане Омельку…

— А йдіть до мене, — запропонував писар, — я тутка недалеко жию, за полем.

Христоф спробував відмовитись, але Омелько так наполегливо взявся його вмовляти, що той невдовзі полишив спроби. З’явився Стецько з великою торбою, але йому повідомили, що писар сам спровадить магістратського посланця в дорогу. Писар, під лихий погляд шинкаря, вивів кур’єра на вулицю. Ліхтар і повний місяць освітили постаті наших героїв-відьмоборців.

— Знати б, котра година, — про себе мовив Омелько.

Хіх виріс за спиною, звів догори очі і впевнено сказав:

— За чверть північ.

— Чудово, саме вчасно, ходімо, браття…

Христоф вивів зі стайні свого коня, і той слухняно почалапав за ним. Хіх чалапав позаду.

— Можу запропонувати карету, — гукнув він услід.

Писар заперечливо похитав головою.

— Не треба.

Цієї миті до графа приєднався його слуга з дірявим черевом, і вся ця процесія, перейшовши дорогу, рушила вузенькою стежкою через поле, на якому вже достигало жито.

Вітру не було… Ніч стояла ясна і спокійна. Місячні промені сновидами бродили поміж розкішного колосся, лякаючи цвіркунів і безцеремонно натикаючись на сплячі волошки та маки.

Омелько ішов попереду, велично переставляючи ноги, і дихав гордо та ритмічно, мов легендарний Леонід, ведучи своє нечисленне, проте відважне військо. Над ним височів пан Бень, боязко озираючись навкруги… Цьому могутньому спартанцю в кожному шурхотінні польової миші ввижалася відьомська нечисть, що тихо до нього скрадалася, а в кожному кажанові — крилатий куролиск.

Слідом за паном Бенем, ведучи коня, йшов Христоф, додаючи до важкого дихання двох відьмоборців тендітну мелодію шпор. Пана Беня ця мелодія заспокоювала, а Омелька надихала. Самого ж Христофа така таємничість смішила, проте передчуття затишного дому і хорошої вечері, обіцяні писарем, змушували підігравати цьому добродушному борцеві з нечистю.

Слідом за конем, ухиляючись від помахів хвоста цієї благородної тварини, йшов граф Хіх. Його шляхетні очі, що світилися в темряві, більше дивились на стежку, оскільки сліди, які залишав попереду кінь, подекуди липли до чобіт і кепсько пахли. Останнім ішов графський слуга. Він мовчки вдивлявся єдиним оком у темну постать господаря і нічим більше не цікавився.

Врешті поле закінчилося, і стежка, вистрибнувши з жита, повилася далі сірою стрічкою поміж темної трави до одиноких вогників вдалині, біля яких перебріхувалися час від часу собаки. На межі росло високе і гіллясте дерево, плоди його зацвиркотіли під ногами та в кінських зубах.

— Ту яблуня, — тихо сказав Омелько, — їден жид колись її посадив… Але яблука такі кислі, що, крім коней, їх міг би їсти хіба що дідько.

— Навряд чи, — озвався Хіх.

Брудно вилаявшись і не по-графськи плюнувши, він метнув у темряву надгризений плід і сердито додав:

— Жидва…

З боку села почулося якесь дике хихотіння. Кінь різко звів голову і тривожно заіржав.

— Ну-ну, — сказав Омелько, витягнувши в той бік шию, — покажись мені…

Утім, щиро кажучи, відважний писар і гадки не мав, що робитиме, коли раптом опиниться віч-на-віч з кимось із нехрещеної братії. Але він був не сам, а ця обставина робить будь-кого героєм.

Місяць мав би тепер висіти над головою, але він, з необережності зачепившись за Лису Гору, тріпотів самотнім бранцем майже над