Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

виспавшись у стайні, поніс свій опис у магістрат. Там сердито зустріли автора, який невідь-де пропадав цілу добу, і безсердечно поглумились із творіння його пера. З-поміж цієї невдячної публіки знайшлася тільки одна співчутлива душа, себто його кум Омелько, писар. Біда якось особливо в той вечір зблизила їх і повела звичною дорогою — до шинку Стецька П’явки.

Музики, певно, добре виспались і похмелились, бо так шкварили, що смуток пана Беня, либонь, не втримався і пр итьмом пустився в танець, геть забувши про господаря, якому увесь день підгризав душу.

— А то, куме, нині так є, що від тих відьом спасу нема, — почав звичну розмову Омелько після першого кухля, — куди, з перепрошенням, не сякнешся чи в який куток не глипнеш — усюди як не якесь кодло, то його послід…

Тут, мов на підтвердження цих слів, з темного кутка на Омелька зиркнуло двоє здоровезних диких очей, аж у писаря мороз сипнув по шкірі і слова застрягли в горлянці.

— Ет, знову ви за своє, куме, — відмахнувсь, як завжди, пан Бень, для якого творче падіння вже відходило в минуле, і він весело гойдався в такт музиці, ніби піддражнюючи скрипаля.

Погляд тим часом зник, і Омелько вирішив бути обережнішим, затим зробив добрячий ковток, запхнувши непромовлені слова в утробу.

…Ех, Омельку, з’їв би ти шмат шинки, вгриз би до лажу півцибулини та ще й кухлем пива все те запив, то, може, вони б там і всиділи. А ти, небораче, не втримав…

— От ви, куме, кажете, вас у Білоскорського блуд узяв? То все, куме, недарма, бо Кальварія там недалечко.

Від того нагадування пан Бень скривився, наче з’їв кислицю.

— От хрест мене побий, — розпалився Омелько, — думаєте, брешу? Та вже всі півні переспівали, що туди опівночі відьми злітаються. Лишень ви дивитесь на мене, як на вар’ята… — Тут писар вловив той самий загадковий погляд з кутка. Невже якась нечисть бере його на кпини?

Та ні, кому-кому, а тим виряченим банькам достеменно відомо, що Омелько не бреше! Вже підбадьорений, а не переляканий, він продовжив:

— Скрізь нечисть, куме, скрізь… От хоча б узяти П’явчиху, — тут Омелько облизався, — з виду — файна молодиця, а коли придивитися, то очі в неї відьомські: нині чорні, а завтра будуть болотяними…

Пан Бень скинув око на кругленьку і вправну шинкарку. З-під очіпка вибивалось чорне, ще без сивини волосся. Очі, про які говорив Омелько, під рівненькими бровами, жадібно блищали, відчуваючи добрий зиск, а ще й те, що більше за пиво та шинку пан писар хочуть її саму. Під свіжими, зібраними усмішкою в тугенькі пампушки щоками, цвіли соковиті вуста, білі, мов перлини, рівненькі зуби і широке м’яке підборіддя. Ні, обличчя геть не відьомське.

— А я ж її бачив, кляту, — випалив Омелько, помітивши, що сказане зовсім не справило потрібного враження.

— От там її бачив, — писар тицьнув пальцем угору, — на мітлі…

— Свят, свят, свят, — відсахнувся пан Бень, — таке скажете…

— От провалитися мені на цьому місці! Хіба самі не помічали, що, як тільки за північ, то ця краля десь пропадає?

— Та Господь із вами, куме, пийте ліпше…

Омелькові здалося, що баньки з кутка знову з нього глузують… Тьху, нечисть! Нема на вас хреста святого!

Тим часом хтось голосно почав вимагати гальбу пива. Всі звернули увагу на багато вбраного молодика, до якого щодуху поспішала П’явчиха з пивом у руках. Тицьнувши їй гроші, він несподівано голосно свиснув. Омелько помітив, що очі в темряві заметушилися, а над паном Бенем виросла чиясь постать. Чоловік із жахливо роздертим обличчям, на якому було, до того ж, тільки одне око, а рана нічим не прикрита, пройшов повз них і попрямував до панича.

— Увага, панове, — як штукар на площі, загукав молодик, — стежте за моїм слугою, він покаже вам, як на тамтім світі п’ють пиво грішники.

Нещасний, побачивши повну до краю гальбу, потягнувся до неї обома руками і з жалібним скавулінням миттю випив усе, що в ній було.

Одразу щось заклекотіло в його утробі, а з черева, крізь численні дірки на сорочці, наче з Мелюзіни, полилося щойно випите пиво. З виряченого ока слідом за пивом полилися розпачливі сльози. Панич схопився з лави і весело зареготав. Сприйнявши це за веселу витівку пана і його слуги, увесь шинок до нього приєднався. Регіт стояв такий, що музики здивовано затихли.

— Агов, мої панове! — вигукнув молодик і з капелюхом у руці почав граційно походжати поміж гуляк, — давайте гроші за цю комедію!

Розкішне страусяче перо вилося з-під його випещених пальців і досягало брудної зачовганої долівки. Камзол був розшитий золотом, і золото бряжчало в кишенях. А проте панок збирав мідяки і подекуди срібло, хоч усе те, що потрапляло до капелюха, вкупі вартувало хіба що ґудзика на його вбранні.

— Чого затихли? — гукнув він музикам, що з роззявленими ротами спостерігали за ним.

Обійшовши довкола останній стіл, він притьмом опинився біля музик.

— Ану, діду, наставляй долоні, — і коли той випростав уперед свою жменю, висипав туди все, що назбирав. — А тепер ушкварте так, щоб навіть дідько станцював! — крикнув панич, відстібаючи збоку шпагу.

Ті завзято взялися до справи, а молодик заходився в танці. Спершу розважливо, наче приміряючись, а потім пустився навприсядки так, що в Омелька і кума заряботіло в очах. А далі ще й П’явчиху ухопив, та так нею завертів, що очіпок злетів їй з голови і гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетілось урізнобіч, як хмара сліпих кажанів, ненароком сполоханих удень.

— От відьма, — впівголоса сказав Омелько, — гуцає тут серед чесного люду…

— І сорому нема, — почулося збоку.

Обидва — і писар, і пан Бень крутнули головами. Панич уже сидів поруч них і обмахував спітнілий писок капелюхом, наче віялом.

— Що за чортів…

— …ня, — додав гість.

— Хе, ви лихого не подумайте, — поспішив додати Омелько, кинувши оком на музик, що після десятого поту голосно підсапувались.

— Нічого проти не маю, — зауважив той, — навпаки…

У горлі пана Беня щось застрягло, і він мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.

— А відьми на Лисій Горі усе-таки збираються, добродію, — повідомив він ні сіло ні впало.

— Ага! А я про що? — аж підскочив Омелько. — Казав же, казав? Повторіть це ще раз, пане, прошу вас.

— Збираються, збираються, — сказав, позіхнувши, той, — і щоразу те саме, така нудьга.

Омелько, відчуваючи цікавинку, підсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне підозріле відчуття ніяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво і змушувало увесь час спостерігати