Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"

Богдан Коломійчук

Людвисар. Ігри вельмож

Постріл Людвисара

Автор цього роману звернувся до мене ще кілька років тому, надіславши спочатку уривки з нього, а відтак і сам роман, прохаючи поради. Час від часу мені хтось щось надсилає, але здебільшого доводиться такі витвори збудженого і збентеженого духу читати по діагоналі. Важко навіть збагнути, що думали ці люди, коли бралися писати, бо таке враження, що до них літератури не існувало — хіба лише наскельні малюнки.

Богдан повідомив, що писав цей роман під моїм впливом і зокрема під впливом «Легенд Львова». Я став читати і побачив, що мова тут ллється легко й невимушено, оповідь захоплює і підкуповує досить добрим знанням реалій того часу.

Середньовічний Львів не раз ставав об’єктом опису в романах. На жаль, більшість цих романів писалися надто серйозно і занудно. До кращих зразків можна віднести «Око пророка» Володислава Лозинського та «Манускрипт з вулиці Руської» Романа Іваничука. Перший з них суто пригодницький з хвацько закрученим сюжетом, другий більше карнавальний і химерний.

Роман Богдана Коломійчука увібрав у себе і одне, й друге. Тут маємо цікавий сюжет, колоритних персонажів, багато з яких справжні історичні особи, гарну мову і чудове володіння діалогом. Загалом у романі просто таки буяє стихія життя. Чого вартує діяльність Братства відьмоборців, які полюють на відьом, потрапляючи в кумедні ситуації.

Роман «Людвисар» міцно вмонтований у другу половину XVI сторіччя, авантюрний сюжет захоплює і не відпускає. Причому від самого початку. Адже роман і починається з того, що на прохання бургомістра Якуба Шольца місцевий лікар Домінік Гепнер влаштовує публічний розтин людського тіла.

А вночі обурений єпископ тягне Шольца на Личаківський цвинтар, щоб вистежити того, хто розкопує могили. Бо є підозра, що займається цим сам лікар. І на цьому ставимо крапку, бо якщо ви з цього моменту не завелися з півоберта, то марна справа.

Дочитавши роман, я зрозумів, що маю перед собою дуже вдалий твір, а тому не хотілося б, щоб він вийшов у видавництві, яке не вміє розкручувати автора. Тому порадив податися на «Коронацію слова». На моє превелике здивування, минулого року цей роман прошмигнув повз журі непоміченим. Як так могло статися і яка гемонська душа його відкинула набік, невідомо.

А цього року роман раптом не тільки потрапляє у фінал, а ще й отримує першу премію. І цілком заслужено. Я радий вітати молодих авторів, які не бояться братися за такі насичені сюжети, а тим більше, коли йдеться про Львів, який може подарувати сотні і сотні захоплюючих тем.

Людвисар — гарматник — у фіналі стріляє з гармати. Влучно. Як і автор.

Юрій Винничук

Частина перша

Розділ І

На щастя, було прохолодно і навіть збиралося на грозу… Якщо піде дощ, то видовище відбудеться під накриттям. Цікаво, чи бургомістра не знудить. Навряд чи йому захочеться мокнути під дощем, тому він накаже поставити своє крісло на поміст…

Направду, дощ не передбачали, а втім, передбачай, не передбачай — все одно ця проклятуща львівська погода зробить своє.

Люд уже збирається, товпився. Міщани ласі до такого видовища. Авжеж упевнені, що сьогодні тут комусь зітнуть голову. Може, й зітнуть… Та ні, мабуть, досить буде з того бідолахи й розпоротого тулуба. І взагалі, не пора нині для таких видовищ. Спекотно. Втім, розуміють це у Львові хіба що м’ясники.

— Панове, будьте ласкаві, змініть воду в труні! — відірвавшись від роздумів, вигукнув чоловік, що стояв біля вікна, — вода мусить бути студеною…

Гукнув він це у сусідню кімнату, і троє спудеїв кинулися виконувати його наказ: один метнувся в погріб, де була криниця, двоє інших заходилися над домовиною. За мить усе було зроблено, і чоловік продовжив спостерігання за площею, погладжуючи довгими міцними пальцями акуратно підстрижену бороду.

Серед усіх послідовників Гіппократа та Парацельса Домінік Гепнер вирізнявся передусім охайністю. Його чистий та свіжий одяг зовсім не виказував у ньому майстра ремесла, що в той час було співзвучним із шарлатанством і не знаходило прихильності ані серед патриціяту, ані серед простого люду. І перші, і другі схильні були більше вірити заклинанням ворожок та молитвам святих отців, ніж медицині і лікарям. І все ж Гепнер мав своїх пацієнтів, завдяки яким зміг навіть дозволити собі львівське громадянство.

Багатьох дивувала причина успіху колись простого флорентійського студента, що прибув до Львова, прислуговуючи якомусь купцеві. І тільки декотрі звертали увагу на те, що хвора пані чи панянка не хотіла бачити біля свого ліжка ані священлка, ані ворожку… Вони покладалися тільки на майстерність молодого лікаря, що здатен був зціляти лише самим дотиком до хворої. Згодом у Львові навіть патриціанки послуговувалися його хистом, приносячи все більший добробут Гепнеру.

Перед загрозою епідемії Домінік вибивався з сил, приймаючи хворих інколи по кілька десятків за день, а то й уночі. Бо, як відомо, недуга найбільш оповідає людське тіло саме в темну пору доби. Проте епідемія все насувалася, а грошей у молодого лікаря вже було достатньо, отож він невдовзі звузив коло своїх пацієнток. Атож, треба про власне здоров’я подбати. Йому хотілося зайнятися нарешті справжньою медициною.

У місті його стали бачити нечасто, що у свою чергу дало поживу чуткам. Подейкували, нібито Гепнер оволодів в Італії мистецтвом перетворювати залізо на золото. А хтось твердив, що він воскрешає мерців і займається усіляким чаклунством…

У двері постукали, і спудеї в сусідній кімнаті стривожено переглянулись між собою. Вони, як ніхто інший, чекали цього дня, що був важливішим над усе. На противагу їм, спокійний і незворушний Гепнер відійшов від вікна, взяв невеличку скриньку з інструментами та рушив до дверей. На порозі стояло двоє охоронців зі зброєю, щоб відтручувати надмірно цікавих.

— Виносьте, — коротко мовив Гепнер учням, і ті миттю завдали домовину собі на плечі.

Лікар вийшов першим, за ним — спудеї з труною і нарешті — охоронці з ціпами на плечах. Міщани вже обступили ешафот тісним колом, і двом ціпакам довелося попрацювати де ліктями, а де й держаком від ціпа, щоб дати змогу пройти туди головному учаснику.

— Зараз проведе розтин, — перешіптувались школярі, — справжній розтин…

Міщани упівголоса перемовлялись:

— А що тото — не страта?

— Нє, прошу пана. Кажуть, він викопав мерця з труною, що пролежав кілька днів у землі. Хоче ту труну відкрити та показати, що ся з ним стало. Ото смороду буде, прости мені Господи.

Тим часом з протилежного боку ешафоту також орудували