Читати книгу - "Строк минає на світанку"

— Так, мабуть, той самий, що виходив звідси увечері… — Він провів рукою по лобі.

Вона прихилилася до кам'яної балюстради.

— Це все воно накоїло, — сказала безживним голосом. — Я передчувала, що воно утне якусь капость. Знала наперед, що нам не втекти — воно не випустить. А тепер воно тримає нас ще міцніше, ніж раніш…

Та безнадія охопила її лише на мить: адже місто вчить і боротися. Воно вчить людину багато чого лихого, але може навчити і одної корисної речі — постояти за себе. Воно повсякчас прагне занапастити тебе, а ти мусиш боротися за своє життя.

Нараз вона рвучко обернулась і рішуче ступнула до дверей. Він схопив її за руки.

— Ні, я не пущу вас! — Він потягнув її вбік. — Мерщій ідіть звідси! Вам нема чого тут робити! Мені взагалі не треба було приводити вас сюди. Йдіть на станцію, купіть собі квитка, сядьте в автобус і забудьте про мене…

Вона силкувалася випручатись.

— Руді, послухайте мене! Тікайте звідси мерщій… поки вони…

Він помалу штовхав її перед себе, але вона таки випручалась і підступила до нього ще ближче.

— Я хочу знати одне: адже це не ви?.. Коли ви були там увечері — ви цього не зробили?

— Ні! Я тільки взяв гроші, оце і все. Його там не було, я зовсім його не бачив. Мабуть, він повернувся, коли я пішов… Руді, ви повинні мені вірити!

Вона сумно всміхнулася до нього у півтемряві.

— Ну годі, Квіне, я знаю, що це не ви. Не треба було й питати.

Хлопець із сусіднього будинку… Хіба ж він здатен когось убити!..

— Тепер мені не можна їхати додому, — глухо сказав він. — Я пропаща людина, вони, звісно, подумають на мене. Всі докази говорять за це, і вони чекатимуть мене там, як ми приїдемо. Та коли вже таке має статися, то нехай краще тут, а не там, де всі мене знають. Я залишуся й дожидатиму. А ви… — Він знову спробував підштовхнути її. — А ви йдіть звідси, Руді, дуже вас прошу! Будь ласка!..

— Але ж це не ви зробили, правда? То й дайте мені спокій, не штовхайте мене, Квіне! Я піду туди разом з вами!..

Вона рішуче випросталась, немовби кидаючи виклик, але то був виклик не йому — вона повела очима довкола.

— Ми ще дамося йому взнаки! Хай не думає, що воно нас здолало, ми ще маємо час — наш строк минає на світанку. Зараз іще ніхто нічого не знає, а то кругом було б повно поліції. Ніхто не знає — тільки ми і той, хто це вчинив. Ми ще маємо час. Десь тут, у цьому клятому місті, є. годинник, мій друг. І хоч його звідси не видно, він заодно з нами і він каже, що ми маємо час — не стільки, як раніш, але трохи маємо. Треба боротися, Квіне, боротися! Ніколи не буває запізно — до останньої години, до останньої хвилини, до найостаннішої секунди!.. Ходімо! Зайдемо в цей будинок і побачимо, чи не можна чимось зарадити. Ми повинні піти, це наша єдина нагода. Нам потрібно вернутися додому. Ви ж знаєте, як нам це потрібно, Квіне. Ми боремося за своє щастя, боремося за життя і, щоб узяти гору в цій борні, маємо час тільки до шостої ранку.

Вона ледве розчула його відповідь:

— Ходімо, Руді…

Інстинктивним порухом вона просунула руку йому під лікоть — і щоб додати сміливості йому, і щоб сміливіше почувати себе. І отак, на диво урочисто, вони рушили вперед, — повільно, твердо й дуже рішуче, — до будинку, де витала смерть.

Двадцять хвилин на третю

Тамбур між дверима скидався на домовину. Коли Квін стромляв ключа в замок — уже втретє того дня, — руки його тремтіли. Брешуть ті, що кажуть про себе, ніби вони ніколи не боялися…

Замок клацнув. Вони ввійшли. Квін придержав двері рукою і обережно, безгучно зачинив їх.

— Він там, на другому поверсі, — прошепотів він. — Я не хочу тут засвічувати: буде видно з вулиці.

— Ви йдіть уперед, — обізвалася вона, — а я триматимуся за вас. Зараз, тільки поставлю валізу.

Навпомацки знайшла стіну й приставила до неї валізу, так щоб потім легко було знайти. Відтак узяла його за руку. Вони пішли вперед.

— Обережно, тут східці, — пошепки попередив він.

Вона намацала ногою східець, і вони стали підніматися нагору.

«Чи є хто ще в будинку? — думала вона. — Можливо, що і є. Нічні вбивства часто виявляють лише вранці…»

— Поворот, — прошепотів він.

Ще один перехід лишився позаду. Нарешті сходи скінчилися.

— Сюди…

Він повів її праворуч. Тепер вони йшли горішнім коридором. Тут пахло дорогою шкірою і деревом. Вона вловила легкий, ледь відчутний дух сигарного диму. Був у повітрі ще якийсь невиразний запах, навіть скорше не запах, а його слід, — щось ніби пудра… Чи, може, парфуми…

Вони переступили поріг і спинилися. Квін простяг руку, і вона почула, як двері зачинилися. Спалахнуло світло — нестерпно сліпуче після довгої мандрівки в темряві.

Стіни в кімнаті були зеленкуваті, панелі — з горіхового дерева. Вікон не було. Як видно, кімната належала не всій родині, а одному її членові: те, що молодики з заможних родин звуть «моя хата». Дві чи три полиці з книжками — отже, це наче бібліотека. Тут-таки письмовий стіл — можна вважати, що це й кабінет. Кілька зручних шкіряних крісел, шафка з пляшками, попільниця. Загалом — своєрідна парубоцька вітальня.

Кімната була продовгувата. Дві коротші стіни — глухі, у третій — двері, в котрі вони щойно зайшли, а в четвертій — ще двоє дверей: до спальні й поряд — до ванної. Квін подався до спальні. Вона побачила, як він запинав важкі завіси на вікнах, щоб з вулиці не видно було світла. До ванної він не пішов — певне, там теж не було вікон. Найперше впадав в око мрець.

Вона вважала, що багато звідала в житті й усе знає. Та цього вона не знала. Ніколи не бачила мерців.

Подивилася на обличчя. На вигляд років тридцять п'ять чи десь близько того. Мабуть, за життя то було гарне обличчя. Та смерть зрівнює і ангелів, і чортів. Зморшки, що рухаються і грають на обличчі живої людини, перетворилися на застиглі шви. Рот, що виказує силу чи слабкість людини, запальну чи спокійну вдачу, був тепер просто зяючим темним проваллям. Очі, суворі або лагідні, розумні або дурні за життя, стали блискучими безживними скельцями. Смерть