Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

добирався до Австралії. Вчитися на журналіста в Стокгольмі він почав, коли йому був двадцять один рік, але після першого курсу перервав навчання і служив в армії, у стрілецьких військах, в Кіруні. До цієї частини відбирали самих мачо, і він закінчив службу з добрим результатом: десять-дев’ять-дев’ять. Після армії закінчив освіту і з того часу працює журналістом. Які потрібні подробиці?

— Розповідайте те, що вважаєте важливим.

— Гаразд. Він трохи нагадує практичне порося з «Трьох поросят». До сьогодні він був успішним журналістом. У вісімдесятих роках багато працював позаштатно, спочатку в провінційних газетах, потім у Стокгольмі. У мене є список. Перший великий успіх йому принесла історія з Ведмежою бандою — бандою грабіжників, яку він допоміг затримати.

— Коли його прозвали Калле Блумквіст.

— Він ненавидить своє зменшувальне ім’я, що цілком зрозуміло. Спробував би хто-небудь назвати мене в газеті Пеппі Довгапанчоха, так у нього б відразу губа розпухла.

Вона кинула похмурий погляд на Арманського, і той ковтнув слину. Він неодноразово подумки порівнював Лісбет Саландер з Пеппі Довгапанчоха і зараз був вдячний своїй розважливості за те, що жодного разу не спробував пожартувати на цю тему. Він жестом запропонував їй розповідати далі.

— Одне джерело повідомляє, що аж до цього моменту Блумквіст хотів стати репортером кримінальної хроніки — він навіть позаштатно працював у цій ролі в одній з вечірніх газет, — але популярність він здобув як журналіст, що спеціалізується на політиці та економіці. Штатним співробітником вечірньої газети він став тільки наприкінці вісімдесятих. У дев’яностому році він звільнився, ставши одним із засновників щомісячного журналу «Міленіум». Спочатку журнал не мав видавництва, яке б його підтримувало, і був чистісіньким аутсайдером. Але його тираж виріс і на сьогодні досягає двадцяти однієї тисячі примірників. Редакція розташовується на Гьотґатан,[24] усього за кілька кварталів звідси.

— Лівий журнал.

— Це залежить від того, що вважати лівим. У цілому «Міленіум», мабуть, належить до соціально-критичних видань, але можна припустити, що анархісти вважають його паршивим буржуазним журнальчиком того ж типу, що «Арена» або «Урдфронт», а правий Студентський союз, очевидно, гадає, що в них у редакції сидять самі більшовики. Немає ніяких свідчень того, що Блумквіст коли-небудь проявляв політичну активність, навіть за часів піднесення лівого руху, коли він вчився в гімназії. Потім він жив з дівчиною, котра тоді була активною прихильницею синдикалістів, а зараз засідає в риксдагу як депутат від лівої партії. Схоже, його вважають лівим в основному тому, що в своїх репортажах з економічних питань він викривав корупцію і темні справи у сфері підприємництва. Він намалював кілька неприємних портретів директорів та політиків і спровокував низку відставок і судових переслідувань, напевно цілком заслужених. Найбільш відома справа Арбогі, в результаті якої один буржуазний політик змушений був подати у відставку, а колишньому керівникові муніципалітету дали рік тюремного ув’язнення за розтрату. Одначе критика злочинів навряд чи може вважатися проявом лівих настроїв.

— Я розумію, що ви хочете сказати. Що ще?

— Він написав дві книги. Одна з них про справу Арбогі, а друга — про економічну журналістику — називається «Тамплієри» і вийшла три роки тому. Я цю книжку не читала, але, судячи із рецензій, її сприйняли неоднозначно. Вона викликала чимало дискусій у ЗМІ.

— Як у нього з грошима?

— Він не багатий, але й не голодує. Його податкові декларації додаються до звіту. У банку в нього близько двохсот п’ятдесяти тисяч крон, які вкладені частково до фонду пенсійного накопичення, частково — до накопичувального фонду. На рахунку в нього близько ста тисяч крон, які він використовує на поточні витрати, поїздки і таке інше. Він має кооперативну квартиру з повністю виплаченим паєм — шістдесят п’ять квадратних метрів на Беллмансґатан, — і в нього немає ні позик, ні боргів.

Саландер підняла палець:

— Він володіє ще дечим — нерухомістю в Сандхамні. Це сарай у тридцять квадратних метрів, переобладнаний під житловий будиночок і розташований коло води, посеред найпривабливішої частини містечка. Будиночок, очевидно, в сорокових роках купив хтось з батькових братів — тоді звичайні смертні ще мали таку можливість, — а потім він у спадок врешті дістався Блумквістові. Вони домовилися, що квартиру батьків на Лілла Ессинген отримує сестра, а Мікаель Блумквіст — будиночок. Не знаю, скільки він сьогодні може коштувати — напевно кілька мільйонів, — але, з другого боку, не схоже, щоб Блумквіст збирався його продавати, він буває в Сандхамні досить часто.

— Які його доходи?

— Він співвласник «Міленіуму», та як зарплату бере собі близько дванадцяти тисяч на місяць. Решту добирає позаштатною роботою, кінцева сума варіюється. Максимум зафіксовано три роки тому, коли його наймали кілька ЗМІ і він заробив майже чотириста п’ятдесят тисяч. Минулого року підробітки дали йому тільки сто двадцять тисяч.

— Йому доведеться викласти сто п’ятдесят тисяч за моральний збиток і, крім того, сплатити послуги адвоката і все інше, — зауважив Фруде. — Можна припустити, що це виллється в кругленьку суму, а ще він позбудеться доходів, поки відбуватиме покарання.

— Це означає, що він залишиться без гроша, — зробила висновок Саландер.

— Він чесна людина? — спитав Дірк Фруде.

— Довіра — це, так би мовити, його головний капітал. Він створив собі образ охоронця моралі в світі підприємництва, і його досить часто запрошують коментувати різні речі по телебаченню.

— Після сьогоднішнього вироку від цього капіталу, очевидно, мало що залишилося, — задумливо сказав Дірк Фруде.

— Не беруся стверджувати, що достеменно знаю, які вимоги висуваються до журналіста, але після такого провалу «суперсищик Блумквіст», мабуть, не скоро отримає Велику журналістську премію. Він добряче пошився в дурні, — тверезо констатувала Саландер. — Якщо дозволите мені висловити власні міркування…

Арманський витріщив очі. За ті роки, що Лісбет Саландер на нього працювала, вона ще ніколи не висловлювала власних міркувань з приводу якої-небудь справи. Для неї важливі були лише сухі факти.

— До мого завдання не належало вивчати суть справи Веннерстрьома, але я стежила за процесом і повинна визнати, що він мене надзвичайно вразив. Тут щось не так, це зовсім… не властиве вдачі Мікаеля Блумквіста — публікувати бездоказовий матеріал, адже це абсолютно згубна річ.

Саландер почухала ніс. Фруде терпляче чекав. Арманський не розумів, помиляється він чи Саландер дійсно сумнівається в тому, як їй говорити далі. Та Саландер, яку він знав, ніколи не проявляла невпевненості або сумнівів. Нарешті вона, схоже, зважилася:

— Виключно, так би мовити, за протоколом. Я не вникала серйозно в справу Веннерстрьома, але гадаю, що Калле Блумквіста… даруйте, Мікаеля Блумквіста обдурили. Думаю, що за цією історією криється щось зовсім інше, ніж те, про що мовиться у рішенні