Читати книгу - "Доктор Сон"

Її сандалії разом з його «Рібоками» вигулькнули перед очі прямо в дверях, а до купи ще й низка нових спогадів. Вона не скидала з себе сандалій вибриком, вони з неї просто спали, бо на той момент його руки міцно тримали її за дупу, а її ноги обплели йому талію. Від її шиї пахло парфумами, а з віддиху — підгорілими свинячими шкварками. Вони лигали їх жменями, перед тим як перейти до більярдного столу.

Взувши кросівки, Ден вирушив до кухоньки, сподіваючись, що в тамтешній єдиній шафці може знайтися розчинна кава. Кави він не знайшов, але побачив на підлозі сумочку. Йому здалося, він пригадує, як Діні жбурнула її на канапу і розреготалася, коли зрозуміла, що не поцілила. Половина мотлоху з неї висипалося, включно з червоним гаманцем зі штучної шкіри. Він згріб усе знову до сумочки і поніс її на кухню. Нехай він збіса добре розумів, що його гроші тепер живуть у кишені дизайнерських джинсів містера Дилера, душа його певною мірою наполягала, що бодай щось іще може залишитися, просто тому, що він украй потребував, аби щось лишилося. Десяти доларів вистачить на три чарки або дві шестизарядні упаковки пива, але сьогодні явно знадобиться більше.

Виловивши її гаманець, він його розкрив. Там лежало кілька фотокарток — парочка знімків Діні з якимсь парубком, що виглядав занадто схожим на неї, щоби не бути її родичем, парочка Діні з немовлям на руках і одне фото, де Діні у випускній сукні стояла поряд з якимсь вовкозубим хлопцем у кошмарному синьому піджаку. Грошове відділення було пухкеньким. Це втішало Дені надією, поки він його не розтулив і побачив пачку харчових купонів[41]. Малася там також і деяка готівка: дві двадцятки і три десятки.

«Це мої гроші. Те, що від них залишилося, принаймні».

Він все чудово розумів. Ніколи він не віддав би свою тижневу заробітну плату на збереження якійсь ужертій в дупу зйомній кралі. Це її гроші.

Так, але хіба кокс не був її ідеєю? Хіба не вона є причиною того, що він зустрів цей ранок банкрутом і в той же час з важким похміллям?

«Ні. Похмілля в тебе просто тому, що ти п’яниця. А без грошей ти, бо побачив отих трупних мух».

Можливо, воно й так, але якби вона не наполягла, що їм потрібно з’їздити на вокзал, догнатися, він не побачив би тих трупних мух.

«Їй напевне необхідні ці сімдесят баксів, щоби купити собі їжі».

Правильно. Банку арахісового масла та банку суничного джему. А ще буханець хліба, щоби було на що все те намазувати. Для всього іншого вона має харчові купони.

«Або щоб заплатити за квартиру. Гроші їй можуть бути потрібні на це».

Якщо їй необхідні гроші на квартплату, вона могла б комусь впарити цей, бодай і надколотий, телевізор. Можливо, його взяв би той її дилер — де крек, там і колеться і все таке. Сімдесяти доларів далебі недостатньо для місячної плати за квартиру, міркував він, навіть за таку паскудну, як ця.

«Це не твої гроші, доку».

То був голос його матері, останній з усіх, які б йому хотілося почути за такого дикого похмілля й з такою страшенною потребою випити.

«Відчепися нахер, ма», — промовив він голосом тихим, проте душевним.

Він узяв гроші, запхнув їх собі до кишені, поклав її портмоне назад до сумчоки і обернувся.

Позаду нього стояв хлопчик.

На вигляд йому було роки півтора. Одягнутий у майку «Атланта Брейвз»[42]. Майка сягала йому аж до колінок, але знизу все одно виглядав підгузок, бо він був завантажений і звисав малюкові ледь не до щиколоток. Денове серце скажено стрибнуло в грудях, а в голові бабахнуло так, немов сам Тор вгатив по ній своїм молотом. Якусь мить він був абсолютно впевненим, що зараз його розіб’є інсульт, вхопить інфаркт або і те, й інше одночасно.

Потім він зробив глибокий вдих і видихнув.

— Звідки це ти сюди прийшов, малий герою?

— Мама, — промовив хлопчик.

Що, до речі, абсолютно мало сенс (Ден також прийшов зі своєї мами), але не було надто допоміжним. У його гудучій голові намагався сформуватися якийсь жахливий умовивід, але він не мав жодного бажання з ним погоджуватися.

«Він бачив, що ти забрав гроші».

Можливо, й так, але це не умовивід. Якщо хлопчик бачив, як він їх забрав, то й що з того? Йому й двох років нема. Діти такого віку сприймають, як належне, все, що роблять дорослі. Якби він побачив, що його мама ходить по стелі і з кінчиків її пальців вистрілює вогонь, він сприйняв би й таке.

— Як тебе звуть, герою?

Голос у Дена пульсував в одному ритмі з серцем, яке все ще ніяк не могло заспокоїтися.

— Мама.

«Справді? Інші хлопці з цього матимуть неабияку розвагу, коли ти станеш старшокласником».

— Ти прийшов від сусідів? Чи звідкілясь далі по коридору?

«Прошу, скажи «так». Бо умовивід ось який: якщо цей хлопчик син Діні, тоді вона ходить тусуватися по барах, залишаючи його замкненим у цій задрипаній квартирі. Самого».

— Мама!

А тоді хлопчик примітив на кавовому столику кокаїн і подріботів туди, промоклий підгузок матнею метлявся йому між ніг.

— Цукейки!

— Ні, це не цукерки, — сказав Ден, хоча чому ні, звісно ж, це і є цукерки: цукерки для носа.

Не звертаючи уваги, хлопчик потягнувся рукою до білого порошку. І тоді Ден помітив синці в нього на плечі. Такі, як ото залишають по собі чиїсь жорстокі пальці.

Він ухопив хлопчика за талію і між ногами. Вихнувши дитиною вгору і геть від столу (з намоклого здавленого підгузка йому крізь пальці залопотіла на підлогу сеча), Ден побачив у себе в голові коротку, проте нестерпно яскраву картинку: схожий на Діні парубок з тієї фотокартки у її портмоне хапає цього хлопчика і трясе. Залишаючи на ньому сліди своїх пальців.

(«Агов, Томмі, коли тобі сказано геть звідси нахер, що саме тобі не ясно?»)

(«Не треба, Ренді, він же ще дитина».)

Невдовзі ця картина зникла. Але той, безсило протестуючий другий голос належав Діні, і він зрозумів, що Ренді — це її старший брат. Логічно. Не кожний бузувір обов’язково мусить бути бойфрендом. Подеколи ним буває брат. Подеколи дядько. Подеколи