Читати книгу - "Доктор Сон"

виплутав свою майку з її трусиків, насмикнув її собі через голову, потім вліз у джинси. І, не довівши наполовину догори блискавку, застиг, раптом второпавши, що його ліва передня кишеня зараз значно пласкіша, аніж вона була вчора вдень, коли він виходив з того закладу, де чеки перетворюють на готівку.

«Ні. Цього бути не може».

У його голові, яка лишень почала на найдрібнішу крихточку почуватися краще, знову застугоніло наввипередки з серцем, що набрало темпу, а коли він сягнув рукою до кишені, та виринула звідти всього лиш з десятидоларовою банкнотою і двома зубочистками, одна з яких встромилася йому під ніготь, у самісіньке чутливе м’ясо під ним. Він це ледь завважив.

«Ми ж не пропили п’яти сотень доларів. Жодним чином не могли. Ми б померли, якби випили так багато».

Його портмоне залишилося на своєму місці, у задній кишені. Він його витяг, плекаючи безнадійну надію, але де ж пак. У якийсь момент він певне переклав десятку, яку зазвичай тримав у ньому, до передньої кишені. Передня кишеня складніша для барних щипачів, що наразі здавалося гірким жартом.

Він подивився на розпластану навзнак на матраці хропучу дівчину-жінку і вже було зробив порух до неї, збираючись струсонути, розбудити і запитати, що вона зробила з його клятими грошима. Придушити її, аби прокинулася, якщо цього буде треба. Але якщо вона його обібрала, чому тоді вона привела його до себе додому? Та й чи не було там чогось іще? Якоїсь іншої пригоди, після того, як вони полишили той «Молочний Шлях»? Тепер, коли в голові почало прояснюватися, йому зринула згадка — туманна, але, ймовірно, правильна — про те, як вони ловлять таксі до залізничного вокзалу.

«Любий, я знаю хлопця, який там тусується».

Вона насправді таке казала чи це все тільки його уява?

«Вона це казала, гаразд. Я у Вілмінгтоні, Білл Клінтон [36] президент, і ми поїхали на залізничний вокзал. Де дійсно знайшовся якийсь хлопець. Того типу, що воліє робити свій бізнес у чоловічому туалеті, особливо якщо покупець має трохи опрацьоване обличчя. Коли він спитав, хто на мені повправлявся, я сказав йому…»

— Я сказав йому, щоби не пхав носа до чужого вулика, — пробурмотів Ден.

Коли вони з ним увійшли туди вдвох, Ден мав на меті купити хіба що грам, аби лиш його краля залишалась щасливою, але не більше, і тільки якщо там не розбодяжено уполовину манітолом[37]. Може, кокс і личить Діні, але то був не його кайф. Ден чув, як його називають «анацином[38] багатіїв», а він був далеким від багатства. Але потім хтось вийшов з одної з кабінок. Якийсь бізнесового типу чолов’яга з кейсом, що постукував йому об коліно. І коли той містер Бізнесмен пішов до рукомийників, збираючись помити собі руки, Ден побачив, що по його обличчю повзають мухи.

Трупні мухи. Містер Бізнесмен був ходячим мерцем, сам того не знаючи.

Тому замість зайти з маленької, він пішов з великої. Хоча він тоді міг би й передумати в останню мить. Така ймовірність існувала; він так небагато чого пам’ятав.

«Утім, мух я пам’ятаю».

Авжеж. Вони йому запам’яталися. Алкоголь притлумлював сяйво, нокаутував його до несвідомого стану, але Ден не мав певності, що мухи взагалі бодай якось стосувалися його сяйва. Вони з’являлися, коли з’являлися, хоч по п’яні, хоч йому тверезому.

Він знову подумав: «Я мушу звідси вшиватися».

Він знову подумав: «Краще б мені було вмерти».

2

Звільна схропнувши, Діні відвернулася від безжального ранкового світла. Якщо не рахувати матрац на підлозі, загалом кімната була позбавлена меблів; у ній не було навіть бодай якогось комода із секонд-хенду. Двері стінної шафи були відчинені, і Ден міг бачити більшу частину вбогого гардероба Діні — одягом було напхано два пластикових кошики для праної білизни. Кілька речей, що висіли на плічках, мабуть, були її барно-вихідним вбранням. Він побачив червону майку з написом лелітками на грудях СЕКСІ ДІВЧИНКА і джинсову спідничку з по-модному обстріпаним подолом. Там стояли дві пари кросівок, дві пари балеток і одна пара ремінних туфель на високих підборах типу «трахни мене». Проте сандалій на корковій платформі не вбачалося. І жодних ознак його стоптаних кросівок «Рібок» також, до речі.

Ден не міг пригадати, щоби, зайшовши до хати, вони скидали з себе взуття, але, якщо так, то це могло статися, коли вони були у вітальні, яка йому пригадувалася — ледь-ледь. Там також могла знайтися її сумочка. Він міг віддати їй на зберігання ту решту своєї готівки, що могла ще лишитися. Малоймовірно, але не неможливо.

Він проніс свою болісну голову крізь короткий передпокій до, як йому здавалося, єдиної іншої кімнати в цій квартирі. У дальнім кінці була кухонька, вигоди якої становили портативна плитка і запхнутий під робочу стійку маленький холодильник. У житловій зоні містилася з явленими світу тельбухами набивки, підперта з одного кінця парою цеглин канапа. Дивилася вона на великий телевізор із розколеним екраном. Цю тріщину, що йшла посеред екранного скла, було підлагоджено шматком пакувальної стрічки, край якої вже відклеївся і обвис. До стрічки прилипло двійко мух, одна ще слабенько борсалася. Ден зачепився за неї поглядом з хворобливим зачаруванням, відзначивши собі (не вперше), що похмільне око має химерну здатність у будь-якому пейзажі знаходити для спостереження найбридкіші об’єкти.

Перед канапою стояв кавовий столик. На ньому помістилися попільниця, заповнена недопалками, пакетик з білим порошком і журнал «Люди»[39], по якому також була розсипана понюшка. Поряд з ними, завершуючи картину, лежала все ще більш-менш скручена доларова банкнота. Він не знав, скільки вони занюхали, але судячи з того, скільки ще залишилося, свої п’ять сотень доларів він хіба що міг поцілувати на прощання.

«Курва, я ж навіть не люблю коксу. Та й як я його міг нюхати? Я ж ледве дихаю».

Він і не нюхав. Вона нюхала. Він втирав його собі в ясна. Все це почало йому доходити. Він би радо утримався подалі від цих спогадів, але вже було пізно.

Ті трупні мухи у вбиральні, які залазили до рота містера Бізнесмена і вилазили назовні, які повзали по вологій поверхні його очей. Містер Дилер спитав Дена, на що він так дивиться. Ден йому відповів, що ні на що, що це не має значення, давай подивимося, що там у тебе. Виявилося, що в містера Дилера повнісінько товару. У них зазвичай так. Потім насунулася поїздка до неї додому в іншому таксі, Діні тоді