Читати книгу - "Казки народів світу"

Коли човник підплив під самий берег, королевич зійшов на землю й почав походжати між дерев та розглядатися. Аж це гульк! — просто на нього котиться величезний залізний м’яч. Ледве він устиг відскочити осторонь, як надбіг цілий гурт велетнів. Один з них помітив його, схопив і підніс угору. Бідний королевич мало духу не випустив, так його стисли велетневі пальці. Побачивши це, велетень поставив його назад на землю, нахилився і спитав:

— Хто ти такий, чоловічку?

— Я королевич Срібної Річки, — відказав той.

— Он як! І на що ж ти вдатен? — поцікавився велетень.

Королевич не встиг щось на це відповісти, коли озвалася гладка жінка котрогось велетня, що стояла обік, — у неї було лише одне око, та й те на підборідді.

— А з нього був би ласенький шматочок мені на вечерю!

Її слова велетні привітали дружним гучним сміхом, що розкотився, наче грім.

— Та він же такий мізерний — його й на один кусень не стане, — зауважив інший велетень.

— Дарма, — заперечила та сама велетка. — Я його швидко відгодую.

На тому й зійшлися — що вона візьме на себе турботу про королевича.

Бідолашний королевич був страшенно переляканий, і спершу йому й їжа до горла не йшла, хоч якими пресмачними ласощами спокушала бранця велетка. Та коли вона кінець кінцем розсердилася й пригрозилась присмалити його на вогні, він вирішив, що краще вже їсти, аніж згоріти на попіл.

І так минали дні один за одним, а в замку Тренкоса королівна Медб усе чекала й чекала, хоч ніхто не показувався. Карлики вже намотали два клубки й узялися за третій.

Одного вечора королевич сидів на самоті тяжко зажурений, бо велетка сказала, що він уже в сам раз погладшав, щоб його з’їсти. Назавтра його мали засмажити велетням на обід. Отож сидить він, похнюплено думає про свою долю, коли це чує поблизу тихеньке мурчання. І зразу ж згадалось йому все про королівну Медб та велетня Тренкоса, і він аж спаленів із сорому.

— Я прийшов не заради тебе, — суворо сказав йому кіт. — Ти заслужив, щоб тебе з’їли. Але королівні Медб не вибратись на волю без твоєї допомоги, а ще ж вона кохає тебе, хоч ти й не вартий її кохання. Тим-то добре вважай цього разу на мої слова: не послухаєшся мене, я вже більш ніколи не прийду тебе визволяти. Вранці ти повинен спуститись до моря, а там уже сам знаєш, що треба робити. Мені ж зараз пора йти — я чую, як вертається велетка.

З цими словами він зник — так само несподівано, як і з’явився.

Велетка, увійшовши до королевича, сказала йому таке:

— Завтра ти помреш, тож проси чого хочеш — тобі все буде дозволено.

— Коли так, — сказав королевич, — то я хотів би зійти на берег і востаннє помилуватись морем.

— Добре, завтра вранці й сходиш, — погодилась велетка.

— Дякую, — відповів королевич, радий, що тепер йому не треба буде крийцем сходити до моря.

Ніч тяглася так довго, що здавалось, їй кінця не буде, але нарешті край неба спалахнуло перше сяйво світанку. Королевич поспішив надвір і хутенько спустився до берега. На березі він кинув у воду третій, останній клубок, і той поплив далеко-далеко. Потягши за нитку, королевич побачив, що до нього мчить срібний човник, прудкий, як морська ластівка. Коли човник підплив близенько, врадуваний королевич скочив у нього, і невдовзі острів хижих велетнів змалів удалечині і зробився дрібненькою цяточкою на обрії.

Човник плив прямо вперед цілий день і цілу ніч, і коли остання зірка поблякла в небі й перший навскісний сонячний промінь торкнувся землі, спраглої світанку, човник врізався носом у берег мальовничого зеленого острова.

Королевич зійшов на землю й рушив уперед. Довгенько довелось іти, щоб добратися до вузької долини, над якою підносився осяйний білий палац. Коли королевич підступив до головних дверей, ті самі розчахнулися перед ним. Він увійшов у розкішний просторий передпокій, проминув одну за одною кілька палат і ніде не зустрів жодної живої душі. Та коли дістався до найчудовнішої округлої зали, то побачив там із тисячу мармурових стовпців, і на кожному стовпці сидів сніжно-білий котик з іскристими чорними очима — тільки один стовпчик посеред зали був порожній.

Обвівши поглядом стіни, королевич завважив, що там висить багато золотих і срібних браслетів, і ще великих мечів, руків’я в яких із золота й срібла, і ще безліч самоцвітів, які міняться голубим, зеленим і рожевим кольором. І були там також столи, а на них срібні ріжки з усілякими напоями, і тарелі, ущерть повні розмаїтих смачнющих наїдків.

Зачудовано розглядаючись на цю дивовижу, королевич звернув увагу, що коти перескакують з одного стовпця на інший, але жоден не займає вільного стовпця посеред зали. Він став міркувати, що б то воно за знак, аж раптом у подиві побачив, що той стовпець уже не порожній: на ньому сидить не хто, як добре йому знайомий маленький білий кіт.

— Упізнав мене? — спитав кіт.

— Авжеж, упізнав, — відказав королевич.

— Що ж, добре. Тоді я скажу тобі, хто я такий. Це палац маленького білого кота, і я тут король. А тепер ходім трохи перекусимо, бо ти, мабуть, зголоднів.

І вони влаштували розкішну учту, — стали їсти й пити усе, що було на столах перед ними, і час минав жваво та весело.

А другого дня король білокотячого королівства дав королевичу великого меча із золотим руків’ям — того меча, що може завдати смертельного удару Тренкосові,— і сто пиріжків для сторожових псів велетня.

— Бери цього меча і швидше в дорогу, щоб не спізнитися, — сказав кіт. — Завтра карлики скінчать третій клубок і велетень дістане право одружитися з королівною Медб. Та візьми ще ось цей подарунок їй від мене. — І кіт поклав королевичу на долоню брошку — таку переливну, яких той, скільки жив, не бачив.

Після цього король-кіт і королевич у супроводі решти котів спустилися на берег, і там королевич сів у срібного човника, попрощався, і суденце легко й прудко помчало його понад морськими хвилями. І так він плив цілий день і цілу ніч.

А коли настав світанок, човник підплив до берега острова, королевич зійшов на берег і хутко подався через гори й доли, аж поки добувся до замку Тренкоса.