Читати книгу - "Симпатик"

не Кларк Кент — віднині він Супермен, принаймні там, де йдеться про жінок. За допомогою Супермена (чи, може, це таки було вторгнення?) наша невелика родюча країна припинила виробляти у великій кількості рис, гуму та олово, натомість почала щороку збирати багатий врожай повій. Раніше ці дівчата хіба що танцювали під рок-пісні, а тоді сутенери, що ми їх кличемо ковбоями, почепили наліпки на пипки їхніх тремтячих сільських грудей і штовхнули їх на подіуми барів вулиці Ту До. Чи наважусь я звинуватити американців, відповідальних за стратегічне планування, в тому, що вони навмисне знищували селища, аби виманити звідти дівчат, щоб у них майже не лишалося вибору, крім сексуального обслуговування тих самих хлопців, що бомбили, обстрілювали, штурмували, палили, грабували чи силоміць евакуйовували ті селища? Я лише зазначаю, що поява місцевих повій для обслуговування іноземних рядових — неминучий наслідок окупаційної війни, один з огидних побічних ефектів захисту свободи, який усі ті дружини, сестри, дівчата, матері, пастори та політики Смолвілля, США, вдавано ігнорують, ховаючи за виполірованою й вибіленою стіною усмішок, якими вони вітають своїх солдатів удома, готові лікувати неназвані недуги пеніциліном американської доброти.

Ця талановита трійця обіцяла зовсім іншу доброту, швидше недобру. Вони безсоромно фліртували зі мною та дражнили Бона й американського чоловіка з моржовими вусами, що наразі прокинувся. Обидва ледве всміхалися і намагалися бути якомога тихішими й непомітнішими, знаючи, чому так похмуро мовчать їхні дружини. З іншого боку, я сам радо фліртував з дівчатами, чудово усвідомлюючи, що в кожної з цих повій за плечима історія, здатна розбити мені серце і, що ймовірніше, спорожнити мій банківський рахунок. Чи ж у мене самого не подібна історія? Однак актори грають, принаймні частково, заради того щоб забути про свій сум, про це я добре знаю. В таких ситуаціях краще фліртувати й грати, даючи всім учасникам можливість вдавати з себе щасливих так довго, поки вони, можливо, не відчують справжнього щастя. І як приємно було на них дивитися! Мімі була висока, з довгим прямим волоссям і рожевим лаком на нігтях усіх двадцяти пальців, завдяки чому їхні кінчики скидались на желейні цукерки. Її хрипкуватий голос та загадковий діалект гюе[18] змусили мої судини скоротитися, так що мені трохи запаморочилось у голові. Тіті була невисока й тоненька, розкішна зачіска-вулик додавала їй зросту. Її бліда шкіра скидалася на яєчну шкаралупу, вії тремтіли, натякаючи на сльозу. Мені хотілося обійняти її й дозволити нашим віям зустрітись у поцілунку метелика. Фіфі була в них за лідера, вигини її тіла нагадали мені про дюни Фантьєта, куди мати возила мене у свою єдину відпустку. Мама куталася від голови до п’ят, аби не потемнішати, а я екстатично копався у прогрітому сонцем піску. Цей блаженний спогад про щастя й тепло десятирічного хлопчика збудив і аромат Фіфі, він здався мені тим самим або ж майже тим самим, що містився у єдиній крихітній пляшечці медового кольору парфумів, які мала мама, — то був подарунок від батька, і вона причащалася до нього хіба що раз на рік. Тож я закохався у Фіфі, доволі невинно. Я мав звичку закохуватися двічі або тричі на рік і тепер уже все прострочив.

Говорячи про те, як вони змогли потрапити на цю авіабазу, тоді як евакуація була лише для багатих, можновладних та/або тих, хто мав зв’язки, — це стало можливим завдяки Сержантові. Я уявив собі шмат привабливого м’яса на ніжках, з білим кашкетом морпіха зверху.

— Сержант охороняє посольство й любить нас, дівчат, — мовила Фіфі. — Він милий, любчик наш, і не забув нас, так само як і обіцяв ніколи не забувати.

Інші дівчата енергійно закивали, Мімі лопнула гумку, Тіті хруснула пальцями.

— Сержант дістав автобус і поїхав угору й вниз по Ту До, рятуючи всіх дівчат, що були там і хотіли поїхати. Тоді привіз нас на базу, сказав копам, що це для вечірки для тутешніх бідолашних хлопців.

Твердий персик мого серця достигнув і став м’якшим, коли я подумав про їхнього Сержанта, цього шикарного американця, який справді дотримав свого слова. Хлопця звали Ед, а його прізвище жодна з дівчат вимовити не змогла. Я спитав їх, чому вони вирішили поїхати, і Мімі сказала, що це тому, що комуністи точно посадять їх до в’язниці як колабораціоністів.

— Вони кличуть нас шльондрами, — сказала вона. — А Сайгон — містом-шльондрою, чи не так? Серденько, я бачу тут зв’язок.

— До того ж, — мовила Тіті, — навіть якщо нас і не кинуть за ґрати, ми не зможемо працювати. У комуністичній країні не можна ані купити щось, ані продати, так? Принаймні не для заробітку. А я, дорогенький, нікому не дам куштувати це манго задарма, комунізм там чи ні.

Усі троє загукали й заплескали, непристойні, наче російські моряки на березі, але ж на теорії мінової вартості вони розумілися добряче. Справді, що станеться з такими дівчатами, коли революція переможе? Зізнаюсь, я про це якось не думав.

Завдяки їхній життєвій силі час минав швидко, наче ті С-130, що проносилися над нашими головами, однак навіть ми з дівчатами почали втомлюватися, коли години минали, а нас усе не викликали. Морпіх з мегафоном щось булькотів, наче жертва раку горла з механічною гортанню, тоді група виснажених біженців підбирала свої жалюгідні речі і, спотикаючись, поспішала до автобусів, що везли їх на летовище. Минула десята година, тоді одинадцята. Я лежав, але не міг спати, хоч і був у тому, що солдати зі звичною дотепністю називали «готелем тисячі зірок». Треба було лише подивитися вгору, на цілу галактику, щоб згадати, як мені пощастило. Я сів навпочіпки й випалив чергову сигарету разом з Боном. Тоді знову ліг і знову не міг заснути від спеки. Опівночі я пройшов через натовп і зазирнув до вбиралень. То була погана ідея. Вбиральні були розраховані на нормальний потік з кількох десятків офісних працівників і військових тилового ешелону, а не на гарячі відходи тисяч евакуантів. Біля басейну краще не стало. Усі роки свого існування басейн був зоною, призначеною лише для американців, з пропусками для білих з інших країн та індонезійців, іранців, угорців і поляків з Міжнародного комітету контролю та нагляду. Нашою країною керували абревіатури, і МККН інакше розшифровували як «Моєму контролеві кінець настав», бо ж завданням комітету був нагляд за перемир’ям між Північчю та Півднем після стратегічного перебазування американських військ. То було вкрай вдале перемир’я, адже за останні два роки загинуло лише сто п’ятдесят тисяч солдатів, на додачу до відповідної