Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Військова контррозвідка у Великого князя. Вони вимагають документи! Загрожують судом! — Штабс-капітан ледь не плакав.

— Ось документи. — Я віддав йому теку. Він вирячився на неї, наче боявся брати в руки. — Це тека інженера Бревуса. Не хочете її брати?

— Це вона? — Туляков перелякано подивився на мене. Так дивилися люди, які вірили, наче я продав душу дияволу, чи ще в якусь маячню.

— Вона. Віднесіть її Великому князю і поки що мовчіть про мене. Я піду прогуляюся.

Туляков побіг до Великого князя, а я вийшов через чорний хід. Почекав, поки тузи з контррозвідки поїхали. Приємно було бачити їхні невдоволені мармизи. До будинку князя я не поспішав, вирішив перевірити, чи немає хвоста. Почекав. Уже збирався іти до Великого князя, коли побачив якогось чоловіка, що біг вулицею. Впізнав того поляка, який відчиняв сейф Бревуса. Поляк забіг у провулок неподалік. На вулицю вибігли кілька городових. Я крикнув, що бачив утікача, і махнув на інший провулок. Городові побігли туди. Я пішов за поляком. Провулок закінчувався тупиком.

— Зараз я зупиню візника. Стрибай, і поїхали, — сказав я, хоч поляка не побачив. Він десь ховався. Вийшов на вулицю, зупинив візника. Поляк вибіг із провулка, і ми поїхали. Подалі. Потім я наказав зупинитися, ми трохи погуляли, зайшли до трактиру. Я замовив їжі і чаю.

— Ти втік? — спитав поляка.

— Втік. Не хочу до Сибіру.

— Розумію. Гроші ще є?

— Ні, витратив усі на підкуп стражника.

— Ось бери ще червінець.

— Іване Карповичу, я б хотів відробити ці гроші, — попросив поляк.

— У мене немає роботи. Відпочинь. А потім вирішиш, що робити.

— Хочу податися до Одеси. Зробити нові документи, там хороші фармазони.

— Поки що заляж на дно, бо тебе шукатимуть, — порадив я. — Як тебе звати?

— Яцек. Тут над трактиром є кімнати. Якщо я знадоблюся, то буду тут.

— Смачного. — Поплескав його по плечу і пішов.

Невдовзі вже був у Великого князя. Той зі сльозами на очах почав мене обіймати, вигукуючи, що я врятував і його, і честь Бревуса.

— Вони ж хотіли проголосити його шпигуном, а мене усунути від роботи у Військовому міністерстві! Ви уявляєте? — кричав Сергій Михайлович. — Іване Карповичу, ви — чарівник! Я подвоюю ваш гонорар! Ні, потроюю! І за це треба випити!

Невдовзі ми вже сиділи за столом, випивали і закушували. Досить довго. Великий князь розпитував мене про справу, я щось збрехав і не розповів ані про Селіванова, ані про «Чорну троянду». Потім попросився відпочивати, бо не хотів перебрати. Вранці прокинувся зі свіжою головою. Помітив, що під будинком стоїть гарне біле авто. Мабуть, до Сергія Михайловича хтось приїхав. Невдовзі він викликав мене до себе. Мабуть, трохи вже похмелився, бо виглядав краще, аніж можна було очікувати.

— Іване Карповичу, по-перше, дозвольте вам подякувати за ситуацію з Бревусом. Ви врятували його честь. Як і обіцяв, потрійна оплата. Окрім цього, я ставитиму питання про ваше нагородження.

— Ось це не обов’язково. Я готовий служити Отєчеству і без медалей, — запевнив я, бо звик, що медалі та нагороди мене минають.

— Які медалі, Іване Карповичу! Орден — і не менше! — запевнив Великий князь. Я спробував було його переконати, що не треба, але марно.

— І не просіть, і не вмовляйте, Іване Карповичу, орден ви заслужили, — сказав Великий князь. — А ось гроші за справу, — передав він мені конверт. — Отже, ідемо далі. До мене звернулася по допомогу одна добра знайома. Вона вважає, що тільки ви зможете їй допомогти. Дуже просить, і я не міг їй відмовити. Оплата в цій справі відбуватиметься окремо, не хвилюйтеся.

Не за те я хвилювався, а за те, що замість того, аби перед війною вдома з близькими побути, змушений був справи розплутувати. Але що вже поробиш.

— Яка справа? — спитав я.

— Одну хвилину, зараз знайома підійде.

Я помітив, що Великий князь чомусь хвилювався, наче самого государя у гості чекав. Сергій Михайлович вийшов із кабінету і невдовзі повернувся з якоюсь жінкою, стрункою, гарною, з легкою ходою і трохи дивною поставою.

— Іване Карповичу, це Матильда Феліксівна Кшесинська, зірка імператорських театрів, найкраща балерина імперії і...

— Серьожо, припини, — строго сказала Матильда Феліксівна і подивилася на мене. Я поспішив уклонитися. — Іване Карповичу, я дуже вдячна, що ви вирішили допомогти мені. Тільки на вас надія, бо інші спроби розслідувати цю справу результату не дали.

— Слухаю вас, — сказав я.

— Прошу, сідайте, — запросила вона за стіл, що стояв біля вікна у кабінеті.

— Чи можу я сідати за стіл із особою... — почав було я.

— Іване Карповичу, сідайте, — сказав Великий князь. Він узяв зі свого робочого столу велику теку, поклав перед собою.

— Справа ось у чому, — почала Матильда Феліксівна. — Зникла молода дуже талановита танцівниця Марийського театру, на яку ми покладали великі надії. Зникла несподівано й загадково. Звісно, ми зверталися до поліції, але її розслідування нічого не дало. Ми не знаємо, що сталося з дівчиною. Її батьки дуже хвилюються за її долю, та й мені ця історія не дає спокою. Мусить бути якесь пояснення її зникнення. Прошу вас вивчити справу і спробувати розплутати її. Іване Карповичу, я дуже багато чула про вас і ваші здібності, ви — єдина наша надія. Я попросила Серьожу, щоб він посприяв вашому залученню до розслідування. Я дуже задоволена, що це вдалося.

— Коли сталося зникнення? — спитав я.

— Два місяці тому, — відповів Великий князь і посунув до мене теку. — Тут усі матеріали щодо цієї справи, зібрані поліцейським розслідуванням. За моєю вимогою до розслідування залучено найкращих слідчих столиці. Поліція здійснила великий обсяг робіт, опитала багато свідків, перевірила з десяток версій зникнення. На жаль, безрезультатно. Ось усі документи у справі. Якщо вам знадобиться поговорити з кимось додатково, звертайтеся до Тулякова, він допомагатиме вам у всіх питаннях.

— Іване Карповичу, зникла не просто дівчина, а великий талант, майбутня окраса імператорської сцени, — додала Матильда Феліксівна. — Знайдіть її або дізнайтеся, що з нею сталося. Прошу вас.

— Зроблю для цього все можливе. Дозвольте