Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

Франческа — наймолодша з чотирьох дітей і єдина дівчинка. Неважко здогадатися, що вона була улюбленицею, балуваною понад міру. У віці восьми-дев’яти років її найулюбленішим серіалом був «Закон і порядок». Не зовсім звичайний серіал для дівчинки зі сицилійської сім’ї з традиційними поглядами, чи не так?

Улюбленою іграшкою маленької сицилійки була здоровенна металева копія пістолета Beretta-92, яку вона завжди носила з собою в рюкзаку, бо на пояс його повісити було просто неможливо — він був завбільшки як половина хазяйки. Інші іграшки Франческа просто ігнорувала.

Батьки вже звикли, що маленька Чессіна скрізь тягає за собою рюкзак з «пушкою». Єдина проблема виникала хіба що при посадці в літак, проте здебільшого невинна дівчача іграшка на час подорожей залишалася вдома.

Та якось Франческа з батьками їхала в магазин, і автівка зупинилась на червоне світло. Зовсім поряд двоє копів узяли на мушку підозрілого чоловіка в машині на стоянці. Побачивши сцену затримання підозрюваного не в кіно, а вживу, Франческа прийняла блискавичне рішення. Вона за кілька секунд одстібнула пас безпеки, відкрила замок, вистрибнула з машини й побігла на допомогу копам, діставши по дорозі «пушку» і відкинувши пустий рюкзачок. Клацнувши запобіжником, Франческа смикнула затвор (пістолет при цьому солідно ляснув металевим звуком). Наставивши пістолет на чоловіка в машині, маленька дівчинка гаркнула щось схоже на: «Руки вгору і виходь, смердючий цап!!!».

Невідомо, хто у цій ситуації оцапів більше: чи копи, до яких прийшло неочікуване підкріплення; чи той чувак у автомобілі, на якого наставила пістолет десятирічна дівчинка; чи перехожі, на очах у яких розгорталась сюрреалістична сцена; чи Франчесчині батьки, що втратили дар мови.

Чувак вийшов з машини з піднятими руками й одразу ліг обличчям униз. Як з’ясувалося пізніше, то був звичайний викрадач, якого копи взяли на гарячому.

Тут у мене в голові неначе пазл склався, і я згадав недавні події з Вітакером, якому напарниця випадково наступила на ногу. «Звідки в такої кумедної і цілком мирної Франчески такі мафіозні манери?» — промайнуло у мене в голові.

Тепер я точно знаю, звідки ноги ростуть.

Після цього батьків Франчески тягали і в поліцію, і в соціальну службу. Щоправда, Франческу копи похвалили. Але жінка-коп сказала: «Дівчинко, зазвичай ми не говоримо таких слів, як “смердючий цап”. Принаймні коли віддаємо наказ вперше».

Коли дівчині було п’ятнадцять, батьки запросили на вечерю місцевого ватажка так званих «правильних людей». Думаю, всі здогадались, про яких саме людей йдеться. Колись «правильні люди» допомогли батькові дівчини відкрити власний бізнес.

Голова сімейства, синьйор Джіованні, знайомив дітей з шановним гостем. «Це мій старший, Патріціо — він вчиться в університеті, майбутній адвокат!» — хвалився синьйор Джіованні, а шановний гість кивав головою, прикривши повіки, мовляв, «це дуже добре, нам потрібні хороші адвокати».

«Це середній, Леон — він вчиться на інженера». «Чудово, нам потрібні хороші інженери», — кивав головою сивочолий дон. «Це молодший, Мауріціо, я мрію, щоб він перебрав після мене мій бізнес». «Це просто чудово, — кивав гість, — має бути спадкоємність, так легше вести наші спільні справи». «А це моя наймолодша дитина, Франческа, вона просто красуня!» — мовляв, «навіщо жінці вчитись? Вона має бути просто красунею!». «А я піду в Академію ФБР, — сказала раптом Франческа, пильно дивлячись гостеві у вічі. На цих словах шановний гість здригнувся. Очі його розширились. — Боротимуся з організованою злочинністю, — додала Франческа. — Або піду в IRS[8]. Фінансові махінації шкодять нашій країні». Гість крекнув. Синьйор Джіованні скривився, ніби розкусив лимон, і пробурмотів: «От бешкетниця».

Упертий і, прямо скажемо, непростий характер сицилійки поєднується з хистом легко й невимушено встрягати в різні халепи, а також з потягом влаштовувати всілякі розіграші. Я вже звик до її дрібних підколок і розіграшів. Полковник і досі не знає, хто червоною губною помадою понамальовував сердечка на його «Форді» і написав «Cutie». Я надіюсь на єдине: що його дружина, постійно усміхнена Марґарет, з якою він прожив двадцять років, має неабияке чуття гумору.

А прибиті до підлоги капці, кістяки в шафах і феєрверки в гаражі, де в машині цілувалися зі своїми дівчатами старші брати, давно стали звичайним, я б сказав, рутинним явищем. І це при тому, що маючи в анамнезі серіал «Закон і порядок», металеву «пушку», потяг до бунтів і непередбачуваний характер, моя напарниця дуже ранима і до крайнощів сентиментальна.

«У дитинстві Франческа була нестерпною збиточницею», — сказав якось її старший брат. Трохи помовчав і додав: «Така вона й залишилась».

* * *

Франческа ніколи й нічого не забуває.

Ну, принаймні так вона сама про себе говорить.

А ось я забуваю все. Окуляри, телефони, гаманця й ключі від машини і від хати. Якось, як я ще був журналістом, навіть поїхав на зйомку без камери. Було й таке.

«Ти завжди все забуваєш і губиш!» — неначе вчителька двієчникові твердить Франческа, раз у раз підбираючи за мною телефон, нотатники, спецнавушник чи службовий лаптоп. Ну, я такий, так. Забуваю все. А Франческа не така. Вона завжди це підкреслює. І, щоб мене добити, додає: «Ти дуже неорганізований. Одразу видно — гуманітарій!». І так пихато наманікюреним пальчиком поправляє окуляри. Ну, звісно, вона математик. І взагалі, в неї OCD (доведена до крайнощів педантичність). А я гуманітарій, ага. Кошлатий, розхристаний, у розпарованих черевиках і цілком безпорадний, наче той перевернутий на спину клоп Джорджіо — так думає моя напарниця. Інколи здається, ніби вона вважає, що взяла наді мною шефство.

— Знову Васильєв забув закрити сесію! — бурчить старший офіцер Баррел, обходячи після зміни робочі машини в командному центрі.

— Не переживайте, я закрию! — говорить Франческа тоном виховательки дитячого садочка.

І всім пофіг, що я всього на хвилинку вийшов у туалет і не закрив сесію тільки тому, що хотів звести всі сьогоднішні дані в тижневу таблицю одразу після зміни, а не витрачати на це цілу зайву годину в п’ятницю, зводячи таблицю за весь тиждень одразу.

Але нікого це не цікавить, бо я — «гуманітарій». З кошлатою головою і в розпарованих черевиках.

Бажання Франчески бути моїм куратором часом проявляється дуже кумедно:

— Джорджіо, що ти за херню тут вирахував?!

— Це не «херня», а коефіцієнт відхилення.

— Це херня!!!

— Сама ти «херня»! Я його тричі вираховував!

— У мене геть інше значення!

— Ти скільки разів рахувала?

— Один!!!

— Перерахуй.

— Ти, типу, розумний, чи що?

Перераховує.

— Ем-м… А-а-а… Слухай, яка там у тебе кутова вийшла?

— Коефіцієнт який?

— Правильний!

— У кого правильний?

— Яка різниця?!

— Який ти отримала коефіцієнт?

— Такий, як у тебе!!! Задоволений? Це ти винен! Не зрозумієш, це кома, чи муха насрала! Можеш писати чіткіше?!

— Узагалі-то ти мене перевіряєш, а не я тебе.

— А, ну так. Правильно, молодець!

Вважається, що забудькуватість притаманна творчим людям. Частково це так, звісно. Мій наґаса [9] був видатний композитор. Ніколи не забуду, як він шукав по всій хаті рушника, просто тримаючи його в руці. Нас, онуків це страшенно тішило, і ми реготали до гикавки, спостерігаючи, як дідусь з рушником у руці заглядав під усі стільці й ліжка. Наше дурнувате гиготіння його страшенно дратувало, і він шмагав нас тим рушником по спинах. Від цього у нас була просто істерика.

А то ще якось мій тато, також видатний віолончеліст, шукав по всій