Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але досягти бажаного для себе результату на московському напрямку гетьманові не вдалося. Як не переконував Паїсій московське керівництво у твердості намірів гетьмана Хмельницького вірно служити православному цареві, примножуючи тим самим славу православ'я, дипломати Олексія Михайловича були непохитними: між Російською державою та Річчю Посполитою панує «вічний мир» і православний государ порушити його не може.
Утім, попри те що отримати військову допомогу від царя не вдалося, вважати місію полковника Мужиловського провальною все ж немає підстав. Українська сторона не лише продовжила розпочаті раніше на письмі контакти з царським урядом, а й, по суті, успішно завершила початковий їхній етап. Покровительство патріарха Єрусалимського дозволило московському керівництву подивитися на українські справи з точки зору міжконфесійної боротьби, а не лише як на козацьку авантюру, вчинену спільно з «безбожниками»-татарами. У відповідь на посольство Мужиловського в середині квітня до Чигирина прибуло перше посольство царя на чолі з Григорієм Унковським.
Позиція офіційної Москви руйнувала плани Хмельницького. Отож на переговорах з Унковським він спробував використати весь наявний арсенал аргументів, аби добитись військової допомоги царя. Зокрема, гетьман наголошував на тому, що нового короля обирала й присягала йому Польща та Литва, а «король їм присягав, а нас Бог від них звільнив — ми короля не обирали й не коронували, і хреста йому не цілували, і з Божої волі таким чином звільнились від них». Крім того, Богдан апелював до релігійної спорідненості України та Росії: «...від Володимирового святого хрещення мали з Московською державою одну благочестиву християнську віру і владу мали єдину». Висловлював подив, чому православний цар «їх православних від милості своєї відганяє і в нашому розоренні не хоче ратними людьми допомогти».
Наступальна позиція козацького гетьмана неабияк роздратувала царського посла, і він твердо нагадав Богдану, що Олексій Михайлович і так виявив до Війська Запорозького «значну милість», відмовившись надати, згідно з укладеним раніше договором, військову допомогу Речі Посполитій у її боротьбі з козаками. А крім того, зауважував Унковський, цар дозволив «хліб і сіль і всякі інші товари у своїх государевих городах купляти вам і на Запорозьку землю пропускати». А міг би й заборони, продовжував посол, і тоді б «у вас у Війську Запорозькому багато б з голоду померло і проти поляків за хлібним неврожаєм стояти було б неможливо».
Хмельницький намагався гідно парирувати слова співрозмовника, згадав серед іншого й наміри кримського хана йти війною на государеві землі, від чого його відмовив саме гетьман, проте змінити позиції царського посла не вдалось. І в майбутній війні царські ратники участі не брали. Проте й не допомагали Речі Посполитій, що також було немаловажним.
«Все, що живо, поднялося в козацтво».
Облога Збаража 1649 р.
З весни 1649 р. Річ Посполита також розпочала активну підготовку до війни в Україні. На чолі коронних військ замість зганьблених втечею з пилявецького поля бою регіментарів поставили нових — Анджея Фірлея, Станіслава Лянцкоронського й Миколая Остророга, і вони на чолі передових військ вирушили в Україну. Тим часом король скликав загальне шляхетське ополчення до свого табору, аби вже тоді всіма силами йти на бунтівників.
Кампанія 1649 р. розпочалася для Хмельницького доволі обнадійливо. Вірним своїм союзницьким зобов'язанням залишився кримський хан. Успішно протікала мобілізація козацьких полків. Заклики Хмельницького до продовження боротьби за свої права знаходили живий відгук серед козаків і поспільства. Козацький літописець Самовидець зауважував з цього приводу: «...все, що живо, поднялося в козацтво, же заледве знайшол в яком селі такого чоловіка, жеби не міл албо сам, албо син до войска ити, а ежели сам нездужал, то слугу паробка послал, а иніє килко їх било всі ишли з двора, тилко одного заставали». Десь наприкінці травня Хмельницький влаштував огляд свого війська в таборі на річці Росаві, куди прибуло тридцять козацьких полків. Частина ж полків, розташованих на Волині та Поділлі, уже спорадично провадили бої з коронними хоругвами й були готовими на перший заклик козацького гетьмана долучитися до головних сил.
Тоді ж, наприкінці травня, 10—12-тисячне (а разом з обозними та військовими слугами — 18—20-тисячне) польське військо переправилося через Горинь і кількома колонами вторгнулося в південно-східну Волинь. Запеклі бої розгорнулися поблизу Заслава, у Сульжинцях, Звягелі, Острополі... Дослідники відзначають, що особливо лютували жовніри хоругви Чарнецького і показна жорстокість коронних підрозділів, вочевидь, послуговувалась «шляхетній» меті — підняти моральний дух коронного війська. Адже після пилявецької ганьби не лише серед жовнірів, а й загалом серед коронної шляхти моральний дух був не на висоті. Але така показна жорстокість коронних жовнірів аж ніяк не робила Хмельницького поступливішим. Навпаки, дізнавшись про загострення ситуації на Волині, козацький гетьман вирушив з військами назустріч ворогу. А тим часом наприкінці червня надійшла звістка, що головні сили кримського хана форсували Дніпро й рухаються на з'єднання з козаками. Допоки Орда під командою Іслама Ґерая йшла на допомогу козакам, 26 червня неподалік Пилявців Хмельницького наздогнала Білгородська Орда. Це ще більше додало козакам наснаги й пришвидшило їхній марш на перейми коронним хоругвам.
А ось командування коронними військами, отримавши звістку про наближення супротивника, навпаки, віддало наказ про відведення армії під захист потужної Збаразької фортеці. Невдовзі до Збаража прибули й надвірні хоругви князів Вишневецького, Сенявського, інших магнатів і заможних шляхтичів. Після цього загальна чисельність коронних жовнірів склала понад п'ятнадцять тисяч чоловік. Але важливими були не лише кількісні показники війська. Рішучість і патологічна затятість князя Яреми в боротьбі з повстанцями зробила з нього в очах шляхти справжнього вождя. Отож, як зауважували сучасники, з його приходом до Збаража багато з тих його оборонців, що готувалися до втечі з замку, враз осміліли, набралися відваги й повірили у можливість протидії козакам і татарам.
Гетьман Хмельницький з військами прибув під Збараж уже на початку липня. Ще на шляху до Збаража 9 липня 1649 р. відбулося об'єднання української армії з Ордами хана Іслама III Ґерая (усього близько 40 тисяч вояків). Хмельницький мав у своєму розпорядженні приблизно 80—90 тисяч чоловік, з них більше половини, тисяч 50—60, було випробуваних у боях досвідчених вояків, а решта — учорашніх селян і міщан.
Зважаючи на свою чисельну перевагу, гетьман організовував численні штурми фортечних валів, деякі з них були досить близькими до успіху. За його наказом навпроти фортечного муру було насипано рівний з ним по висоті, а місцями й вищий земляний вал, звідки козацька артилерія могла обстрілювати весь табір
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років», після закриття браузера.