Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

— Нарешті, — сказав він, і було незрозуміло, до мене він, до Глейва, чи до когось на небі.

— Ти знав, що ми прийдемо? — глухо спитав Глейв, і в його голосі звучала підозра.

Жрець знизав плечима:

— Багато видно, коли дивишся з вершини. А ти, мій хлопчику, дарма удаєш байдужість. Це не для тебе. Ти надто... очевидний.

Я підняла брову. Мій хлопчик? Я прикусила губу, аби не захихотіти. Ґлейв — хлопчик? Та він же втілений камінь з очима.

Ми зайшли всередину. Пахло травами, димом і чимось пряним. На стінах — маски, амулети, карти, ткані полотна з рунами. Повітря здавалося густим. Тепло йшло від вогнища, але пекло було не від нього — від погляду старого.

— Навіщо я тут? — нарешті запитала я. — Чому я потрапила в портал?

Він сів на різьблений табурет, як на трон, і заговорив:

— Є світи, створені богами. Іноді вони посилають душі в інший світ, якщо тому щось потрібно. Так було завжди. Тебе обрали. Чому? Це знає лише Той, хто дивиться згори. Але я знаю одне: ти — не випадковість.

Я кивнула. Підняла голову:

— На ескізі, який я намалювала... був рудоволосий чоловік. Він. — Я глянула на Ґлейва.

Жрець лукаво посміхнувся:

— Ах, боги люблять гратися. Іноді вони надсилають не лише допомогу, а й дзеркало. Або — долю. А ти, дитино, потрапила в чиїсь сни. Або в чиєсь призначення.

Ґлейв фиркнув:

— У жіночій увазі я не потребую.

Жрець засміявся:

— Думаєш, знаєш усе? Ну-ну. Навіть звичайні люди не застраховані від божественного задуму, а такі, як ти, — Відроджений — й поготів.

Я сиділа, слухаючи, і всередині все кипіло. Отже, боги. Отже, призначення. А він — стоїть і відмахується, наче від комара. Мужик-мрія, блін.

Жрець повернувся до мене:

— Дитино. Портал, через який ти потрапила сюди, — не людський. Його створили боги. І не просто так. Ти маєш бути тут. Для чогось. Або когось. Поки задумане не здійсниться, ти не зможеш повернутись. А, може... й не захочеш.

Ми поверталися тією ж лісовою стежкою. Кінь ішов розмірено, а повітря, наповнене запахом хвої та теплої листви, здавалося густішим після розмови з жерцем. Я сиділа попереду Ґлейва, відчуваючи його груди за спиною і сильні руки, що тримали поводи по боках. Це все дратувало. Надто близько. Надто відчутно. Надто живо.

Я намагалася не звертати уваги на його дихання. Але кожен подих торкався моєї маківки гарячою хмаркою, і волосся, здається, тремтіло від цього тепла. Його тіло за спиною — як кам’яна плита: надійне, велике, невблаганне. А я почувалася якоюсь дурненькою.

Що ж, правда очі коле: ось тобі, Міє, нафантазувала зустріч, долю, розмову, а тепер сиди як колода між ногами свого вимушеного рятівника і думай, як би не втратити гідність у найближчій ямі.

Проїхавши ще трохи, я відчула, як щось у мені заворушилося — не думки, ні, набагато прозаїчніше. Я зніяковіла й, трохи вагавшись, тихо сказала:

— Ем... мені потрібно... зупинитись. Ненадовго. До вітру…

Ґлейв кивнув, не сказавши й слова. Я зіскочила з коня й, червоніючи до вух, сховалась у найближчих кущах. Усе б нічого, та на зворотному шляху я не помітила грубого кореня, що стирчав із землі, спіткнулась і з глухим зойком гепнулась на землю. Різкий біль пронизав коліно.

— Ай! — жалібно видихнула я, хапаючись за ногу. — Ґлейв…

Відповіді не було. Я зжмурилась від болю й знову покликала — трохи голосніше. Нарешті позаду почулись важкі кроки. Ґлейв вийшов з лісу — високий, похмурий, з ледь піднятою бровою.

Він підійшов повільно, поглянув на мою позу, ніби вирішував, чи варто взагалі возитися. Потім закотив рукави й спокійно наказав:

— Не рухайся.

— Що ти… — почала я, але він уже опускався поруч, відтягуючи поділ мого плаття догори. — Та ти що собі дозволяєш?!

Він нічого не відповів, лише насупився й міцно тримав мою ногу, не даючи вирвати її.

— Припини! Я сама!

— Тихо, — коротко кинув він і обережно почав мацати моє коліно.

Його пальці були теплими й сильними. Вони ковзали шкірою повільно, наче вивчаючи. Там, де торкався — гаряче. Його обличчя виявилося занадто близько. Я бачила, як червоні пасма коси впали йому на плече, і вони лоскотали мою ногу. Він дихав рівно, але це дихання торкалось шкіри, змушуючи серце битися швидше.

Мої щоки палали. Все в мені протестувало — як так, він майже незнайомець, похмурий вождь, а я лежу в траві, нога в нього на коліні, сукня задерта майже до стегна. І при цьому… мені було приємно. І соромно до жаху. Його пальці були уважними, впевненими. Вони рухались від колінної чашечки до сухожиль, вниз до гомілки.

Я спробувала забрати ногу. Він мовчки стиснув її сильніше й продовжив. Його волосся торкнулося моєї руки, і я здригнулась, ніби ток пробіг шкірою. Він не дивився мені в очі — був зосереджений на нозі. Але це не полегшувало ситуацію.

Я стисла зуби, боячись щось видати. Він знову провів пальцями по внутрішній стороні коліна, і я ледь не скрикнула — не від болю, а від максимальної незручності.

І раптом він підняв очі. Його погляд затримався на моєму обличчі. Він був не просто зацікавлений. Він ніби бачив мене наскрізь, зчитуючи кожну емоцію.

Тоді я побачила: його руки почали світитися. М’яке, злегка золотаве сяйво розлилось по його пальцях. Я ахнула.

Він не сказав ані слова. Лише зосереджено провів долонею по забитому місцю, і я відчула, як біль відходить. Наче хвиля тепла прокотилась по нозі, витісняючи пульсацію, що стислась щільним вузлом під шкірою.

Він закінчив, різко відпустив ногу, підвівся і, мовчки, подав мені руку. Я, досі ошелешена, дозволила йому підняти мене. Він легко закинув мене в сідло, сам сів позаду, і ми знову вирушили в дорогу.

Але тепер я не могла мовчати:

— Це… що це було? Твої руки… вони світилися.

— Один з дарів, — відповів він після паузи. — Зцілення. Це… частина пророцтва.

— Пророцтва?.. — перепитала я.

Він не відповів. Лише міцніше стиснув поводи. А я… Я поринула в думки. Отже, він не лише вождь, не лише воїн… а ще й носій якогось дару. Дару, про який говорилось у пророцтві. Може, він справді… особливий? А якщо це доля?