read-books.club » Фентезі » Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб 📚 - Українською

Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

37
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!" автора Олена Гриб. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 138 139 140 ... 162
Перейти на сторінку:
25.2

 

***

{Рена}

– Хм, Генте, ти не подумай, я зовсім не сумніваюся в тобі, – мій тон мав на увазі протилежне, – але де ми зараз?

– Там, де немає снігу і ти не стукаєш зубами, – огризнувся гартонець.

Як я його розуміла! Це називається з вогню та в полум’я… І кого звинувачувати? Мене ж рятував… напевно. І врятував – як мінімум, від холоду. Поки ми з неймовірною швидкістю мчали вниз, я кілька разів встигла вирішити, що замерзаю остаточно. Вітер, сніг і висота – жорстоке поєднання.

І все ж я пережила незабутній спуск, тому Рех із ним, вершини позаду, долина з зеленою травичкою попереду… тобто навколо! Треба мислити позитивно, як полюбляє говорити бабуся.

Отже, що ми маємо?

Погода – хмарна, але без опадів, вітер – сильний, але теплуватий, ґрунт – кам’янистий, але без снігу і льоду… Зелень теж є, хоч і слабка – травичка, кволі кущики… Зате вона показує, що дуже скоро ми доберемося до гостинніших земель. Сподіваюся, це будуть не безкраї піски Великої пустелі з агресивними кочовими племенами, і не околиці Кривавого озера, та й в гартонські передгір’я мені потрапити не хотілося.

Хм, що залишається?

Ага, клуські степи… Ха-ха, Гартон точно краще. Взагалі-то є невелика надія потрапити у прикордоння Веллі! З іншого боку, тоді я буду, так би мовити, головною, адже жоден веллійський барон добровільно не допоможе південному сусідові. Краще опинитись у країні воїнів і покластися на гостинність Гента.

Один шанс із п’яти… цікаво, що приготує доля? Ех, швидше б вийшло сонце… Соромно визнати, але я не могла навіть приблизно визначити сторони світу.

– Візьми, – гартонець простягнув мені яскраво-червоні ягоди. – Це брусниця. Кислувата, звичайно, зате хоч якась їжа. Там, за скелею, її повно.

Що таке брусниця, я знала – на ринку чого тільки не побачиш. І коли на галявині не залишилося жодної ягоди, запропонувала:

– Ходімо?

Гент підозріло на мене глянув і запитав:

– У який бік тобі хочеться піти?

В який? Чом би не в той, де виднівся пологий спуск і привітно піднімали голівки невеликі жовті квіти?

– Туди! – моя рука недбало вказала напрямок.

– Ти впевнена? – з незрозумілою наполегливістю перепитав гартонець.

Я чесно обдумала можливі варіанти. Дертися вгору не хотілося, сповзати по щебеневому схилу під жахливим кутом тим паче, а будь-яких інших шляхів видно не було. Хіба що у віддаленій частині долини проглядалося щось прийнятне, але туди поки дійдеш… Ні, я втомилась і понад усе на світі хотіла опинитися подалі звідси. Подумати тільки, деякі люди долають надзвичайно довгий шлях, аби помилуватися величною красою гір… Очі б мої їх не бачили!

– Ходімо вже!

Добре, що Гент не вмів читати думок, а то напевно образився б на невисловлене: «Поки я сама можу пересуватися».

Як не дивно, ми йшли неквапливо – так, немов чекали на когось, та ще й Гент озирався раз у раз. Наче Лан – загублена вівця, яку може з’їсти вовк. Та я б назвала його загубленим вовком!

– Тепер у цих горах з’явився новий кошмар, – задумливо мовив мій супутник, розглядаючи щось під ногами. – Даремно ми втекли. Разом завжди більше шансів на перемогу. А то й справді було щось інше. – Він сів навпочіпки і розгладив прим’яту траву. – Зовсім недавно пройшов…

Попереду біг ланцюжок напрочуд вузьких слідів.

– Який він? – несподівано для себе запитала я.

Ніколи б не подумала, що зацікавлюся зовнішністю якогось скелета!

– Як той, перший, але страшніший. Його череп не сплутати ні з чим. Чорні кістки, вогонь в очницях, ореол смерті навколо… А чому ти спитала?

«Тому що жити спокійно набридло!» – ледь не відрізала я. Дуже обнадійлива відповідь!

– Той, на горі, був трохи інший. Там їх немов два відразу виповзло…

– Мабуть, із тієї долини, – невпевнено сказав гартонець.

І якщо він має рацію, скільки ще такої гидоти вільно розгулює навколо?

– Чому бути, того не минути, – Гент спробував заспокоїти мене старою, як світ, сентенцією.

– Але до всього можна підготуватися, – сухо продовжила я.

– Про що ти?

– Вона має на увазі, що якщо вже лізти в ду… туди, куди ви прямуєте, то треба дотримуватися елементарних правил безпеки!

Прокляття, краще б Лан до Стражів так непомітно підкрадався! У них не було б жодних шансів. А лякати напівживу відьму… Нема у не-людей совісті! Серце ледь із грудей не вискочило, коли на плече лягла чиясь рука, бо ж Гент ішов попереду. Можу закластися, гартонець теж злякався. Щоправда, по ньому і не скажеш.

– Я тебе давно помітив, – трохи хизуючись, повідомив Гент біловолосому вампірові.

– Так? – глузливо перепитав той. – А я вас побачив тільки що. Який висновок?

– Ти брешеш? – припустила я, сподіваючись на ствердну відповідь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 138 139 140 ... 162
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"