Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

нього у «Звіті про враження про ОРАЯР ВР (Весна, 52)». «Мені дуже допікало і дратувало те, що декілька асистентів радісно пізнавали на собі ефект від експерименту ОРАЯР, а я не відчував геть нічого, — пригадує Шараф, — і я вважав, що їх хлібом не годуй, а дай списати кожну болячку та дискомфорт на ОРАЯР». У звіті пише так:

«Моя “пофігістична” фізіономія під час того періоду, до якого ВР часто звертається у своїх коментарях, безсумнівно, була продуктом (хоча б частково) моїх потуг «не зареготати» під час обговорення чи участі в заходах, які моє глибоковнутрішнє нутро сприймало як сміховинні. Про себе я думав, що ВР, охочий будь-якою ціною віднайти такі факти, які б підтверджували правильність його теорій, насправді “вигадав собі”, що ті каміння чорніли. Лінія, що проходить між розумінням цього і пропискою у психіатричній лікарні, визнаймо, тонка, але саме вона дала мені змогу не відчувати себе брехуном-безсоромником, коли ВР одного разу запитав мене, чи учасники обговорення вважали його несповна розуму, а я відповідав “ні”».

Далі у звіті Шараф визнає — насторожено, мов учень, з якого не зводить ока директор його школи, — який вважав, що тоді Райх був несповна розуму: «Однак, я просто не міг опиратися тому, що десь на локальному рівні мої мізки вважали: він був інфантильним і — хоч зараз я із великою огидою застосовую ці слова — “психом”, ще й “грандіозним”».

Існує касетний аудіозапис, названий просто «Наодинці», який Райх зробив після зустрічі з радою піклувальників Фундації Вільгельма Райха в Оргононі 3 квітня 1952 року. Голос Райха неймовірно звабливий, сповнений манірних тевтонських тонів кінозірки 1940-х. Його мова повільна, рясніє уїдливими паузами, а наголос у кожному реченні падає на кінець — і це гарантує його риториці владність політика. Він сам, як свідчить назва запису, сидить у великому приміщенні навчальної лабораторії, у зліснім стриманні щодо нетямущості своїх послідовників, спрямовує мовленнєвий потік у прилад для запису. «Маю надію, колись у майбутньому хтось прослухає цей запис із великою повагою», — мовить Райх своїм залізним тоном до біографів прийдешніх літ:

«Поважайте відвагу, що була необхідна для продовження дослідницької діяльності в галузі оргонної енергії — енергії життя — крізь усі ці роки. Я не ремстуватиму про важкі потуги, не вдаватимуся до деталей, пересторог, безсонних ночей, сліз, витрачених грошей та сил… Я б лиш хотів пригадати той факт, що біля мене нікого в Оргононі, чи то навіть у всьому Нью-Йорку, жодної живої душі, яка б цілком і по-справжньому, із самого таїнства свого єства розуміла суть моєї справи… Там кожен-кожнісінькій ставиться до мене вороже… Чого йому було починати той експеримент ОРАЯР, через який у нас тепер так багато проблем? Вони бачать лише проблеми. Вони не бачать, чи ж не хочуть усвідомлювати, що він означає для медицини, біології та науки загалом, та й для філософії… для них це радше джерело занепокоєння, побудник хвороб та страждань. І буває, що я чітко розумію: що вони вважають — але не наважуються зізнатися у своїх же думках, — що я зламався».

* * *

Одного пізньоквітневого ранку 1952 року Альфред Стеллато приїхав на заплановану зустріч до Діагностичної клініки оргонного інституту — колишнього будинку Райха у Квінз. Зустріти його вийшов доктор Честер Рафаел, який, згідно з твердженнями Стеллато, мав вигляд 32-річного. Він провів його до маленького лікарського кабінету. На оглядову та кімната не скидалася, завважив Стеллато, а от для «недоукомплектованої лабораторії» підійшла б чудово. Збоку на столику стояв мікроскоп, баночка медичного спирту та набір піпеток і кварцових скелець. Дві термобарокамери для автоклавування забраної крові — тестова апаратура, якою Райх користувався для визначення життєздатності пацієнтів та їхньої вразливості до раку, — стояли на газовій плиті.

Альфред Стеллато не був справжнім пацієнтом — агентом УПМ під прикриттям. Через три роки після первинного візиту до Оргонону Чарльза Вуда управління відновило розслідування в рамках проведення антишарлатанської кампанії (Вуд подав у відставку 1953 року, коли УПМ закрили своє представництво у штаті Мен). Зацікавленість засобів масової інформації Райхом зійшла на нові висоти після публікації відомої книги Мартіна Ґарднера «Дивацтва й помилки в ім’я науки» (1952), яка містить розділ, у якому автор викриває Райха як одного з експонатів у шахрайській галереї знахарів. Американська медична асоціація взялася чинити тиск на УПМ із вимогами «зробити щось із ним».

Райх знав, що в УПМ і надалі не зводили з нього очей. Минулого літа один із користувачів акумулятора написав йому, що до його дому приїздив якийсь посадовець, сфотографував його камеру і взяв свідчення про те, скільки той заплатив за оренду і як уперше дізнався про Райхів прилад{474}. Райх одразу ж написав скаргу до УПМ, просячи їх зв’язуватися з ним напряму, а не тривожити його пацієнтів. Через два тижні Інститут Райха розіслав листи приблизно п’ятистам користувачів із рекомендацією направляти УПМ безпосередньо до нього, якщо ті телефонуватимуть і щось випитуватимуть.

А от чого Райх та його «фірма» — на такій назві наполягали в УПМ — не знали, то це того, що, окрім продовження розшуків незадоволених користувачів, агенти УПМ клопоталися видурити в Інституту їхню продукцію та літературу, які згодом хотіли використати в суді як доказ існування «рекламної схеми» з продажу та оренди акумуляторів. Декілька агентів листувалися