Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Намагаючись долучити останні перипетії до своїх як ніколи відполірованих теорій, Райхові ідеї зробили ще один крок назустріч жанру наукової фантастики. Як зазначила Сьюзен Зонтаґ, Райхова писанина мала «свою власну неповторну зв’язність» (раніше вона називала це «неповторною схибленістю»). «Його описи заблокованої оргонної енергії, — Зонтаґ писала у «Захворювання як метафора», — і це ось відстоювання позиції, що закупорені клітини тієї енергії б’ються із блоками насмерть, уже достатньо, щоб назвати все це науковою фантастикою». Але не всі змогли піти за ним у наново заданому напрямку, і проект ОРАЯР пізнав дифузію та дезінтеграцію групи.

Диктатор, який жив у Райхові, став ще жорстокішим: він агресивно шукав підтвердження своїм припущенням, що сформувалися методом тицяння. «Райх, мабуть, і сам не був до кінця упевнений у своїх теоріях та результатах спостережень, — підсумувала Оллендорф, — й тому вимагав від усіх своїх асистентів абсолютного самоототожнення з його справою. Мало хто був здатним на таке». Серед тих, хто спромігся, пише вона, «панувала сліпа віра у все, що Райх говорив, навіть якщо це суперечило усім пришестям логіки до їхніх мізків»{470}. Якщо хто-небудь вдавався до скептицизму, Райхові здавалося, що вони зрадили проект. «Його голос гуркотів, шкіра червоніла — просто уособлення брутальної різкості», — писав Шараф{471}. Райх, як це зробив з Оллендорф, починав звинувачувати їх у тому, що вони «носять броню», «потрапили в пастку», «стали закриті», «беземоційні», або в тому, що «тікають» від нього.

Скоріш за все, поринувши у спогади про те, як скандинавська група його послідовників випарувалася прямісінько перед його від’їздом до Америки, Райх написав Олі Ракнесу, своєму учневі, що залишився ще з норвезьких часів: «Результатом експерименту ОРАЯР був вияв істинної суті кожного, що призвело до того, що згадані особи покинули мене або ж умили руки: Майрон Шараф, Лоїс Вайвел, Алан Котт, Честер Рафаел, Лі Вайлі, Ґрета Гофф, Альберт Дюваль, Теодор Вульф і декілька інших. Це, за винятком одного чи двох, не означає, що вони стали моїми ворогами. Це є лиш ознакою того, що вони більше не в проекті»{472}.

Райх змусив усіх своїх послідовників підписати «зізнання» у своїх почуттях до нього і його справи, через що декотрі з них прирівнювали його до Сталіна. В одному із конфіденційних меморандумів, що датований 14 грудня 1951 року, який було належним чином внесено до Райхового архіву і сховано там від очей сторонніх, Майкл Сільверт написав, що, читаючи «Космічну суперімпозицію» (1951), у якій Райх стверджує, що акт сексуального возз’єднання між людьми віддзеркалюється в космосі у вигляді сукупності зірок, які зустрічаються, аби зародити нову галактику, у нього було те «до болю знайоме відчуття», відоме їм усім: Райх був «психом або шизофреніком»:

«Моя homo normalis[91] із притаманними їй мертвим дітородним органом та холодним тазом, відчувала, що Райх, із настільки іншим підходом до всього, такий вільний, такий відкритий, міг бути хіба що шизофреніком. Інакше не пояснити того, на скільки голів він випередив класичне стратофізичне мислення. Я, homo normalis, боявся незнання того, чи часом Райх і мене не веде своїм шляхом у темний, сліпий союз із ним, з якого я вже не зможу повернутися. Як на мене, то інші оргономісти відреагували на його нову книгу так, як і я, хоча цього й не демонструють. Доктор Ґолд нещодавно сказав: “Прочитавши її, мені хотілося викинутися з вікна”. Вираз обличчя, який він тоді мав, буває лише в дуже спантеличених та наляканих людей. Під час нашого з доктором Бейкером семінару з обговорення літератури книгу зустріли холодною тишею, сильнішою навіть за ту, що панувала після дискусії про “Проект ОРАЯР” [також видана 1951 року]. Я думаю, що в них усіх усередині сиділа їхня homo normalis, що засуджує Райха як шизофреніка… Так мені здається, що всі оргономісти якоюсь мірою вважають, що Райх — шизофренік».

Інший документ із архіву (не підписаний) називає таку двоїсту реакцію «Райхітом». Автор, який стверджує, що говорить від імені усіх Райхових колег (але, читаючи його, здається, що він писав з голосу), написав, що Райх «був удесятеро кращим, аніж вони усі в своїх найкращих іпостасях», і що «вони любили його більше, аніж будь-кого коли-небудь любили», але це надмірне захоплення інколи оберталося проти них і в результаті стало руйнівним (такий собі відриг сюжету книги Райха «Вбивство Христа»):

«Ми почали боятися Райха і його потужності… “нам не встояти”, “він нам не по зубах”. Щоб подолати Райха, нам необхідно навчитися відповідати його стандартам: нестерпній нам чесності, прямолінійності, дієвості та почуттю відповідальності — і хай як ми старалися — це не під силу. Так не залишається місця для наших жалюгідних утіх та втеч до мізерності — то ж нам зручніше стовбичити збоку і просто нічого не робити».

На початку 1952 року «через нездатність відчути ефект експерименту ОРАЯР» Майрон Шараф залишив Оргонон{473}. Він повернувся через рік, і Райх змусив його написати зізнання в тому, якими негативними були його відчуття до